М'явся, крутився, викручувався чоловік, та мусив признатися, що дістав кулемета в громадянки Марини, яка ось-осьдечки сидить перед вами і зітхає, наче цей кулемет не був її собственістю.
― Тітко Марино, це правда?! ― не віриться дядькові Себастіяну.
― Та правда ж, ― похитала головою тітка Марина.
― І ви продали кулемет Якову?
― Ось це вже неправда: не продала його, а обміняла.
― Що ж це за обмін?
― Я йому віддала кулемета, а він мені кочергу, бо моя саме переломилась.
― Так і Яків сказав! ― підтвердив міліціонер. ― Тоді я бігцем на вулицю, скочив у сани ― й на хутір до тітки Марини. Приїжджаю, заходжу до хати, а вона ще й до столу мене запрошує.
― Як людину ж, ― стиха обізвалася тітка Марина.
"Де ви, громадянко, ховаєте свої кулемети?!" ― одразу нагнав їй страху.
"Нащо вони тобі, Василю?" ― не дивується, не лякається, а виказує, що іще має зброю.
"В міліцію треба здати!"
"Дурно чи щось заплатять мені?"
"За це діло тюрмою заплатимо!" ― кажу їй.
А вона до мене:
"Хвірточкою ти був, Хвірточкою й залишився, хоч і взувся в золоті чоботи".
Розсердився я і почав робити обшук. Сопротівлєнія з боку тітки Марини не було. І знайшов я у засторонку, ― от ніхто не повірить, ― іще чотири кулемети і п'ять німецьких і австрійських рушниць.
Дядько Себастіян зблід і отетеріло поглянув на тітку Марину:
― Невже це правда?
― Та правда, чого ж...
― От який вискіпався іще елемент! Мабуть, у неї був бандитський арсенал. Повісив я пломбу на її двері і до вас: як не є ― це ж далека ваша рідня.
― Тітко Марино, де ви цієї бісової зброї набрали? ― з жалем запитав дядько Себастіян.
― Бандити, хто ж інакше, мали в неї свою схованку! ― тримався свого міліціонер.
Тітка Марина боляче повела плечем, злегенька ойкнула й презирливо поглянула на нього:
― Пломба ти, та й більш нічого. Ось ти над цією зброєю тільки зараз затрусився, а я всю війну трусилась. Оце ж, Себастіяне, дорогенький, як убили на війні сина, то мій Іван із журби почав, де міг, красти оружіє. Думка йому, старому, така прийшла в голову: коли розікрасти рушниці, кулемети та іншу погань, що стріляє, то не буде чим воювати і менше зів'яне людей на війні. От і крав чоловік, що міг, крав і в німців, і в денікінців, і в петлюрівців. На цьому ділі попався та й пішов спати в могилу. А Хвірточка вже мене до бандитів приписує та тюрмою та пломбою страхає. То має він совість чи в нього її розклювали кури?
Після цієї мови дядько Себастіян розпогодився, а міліціонер, що весь час то обурювався, то недовірливо хмикав, то кусав губи, зашипів, заклекотав, захрипотів, тернув рукою по очах і сказав:
― Правильно. Ой, не було цього ранку в мене ні совісті, ні клепки в голові! ― Він пригнувся до тітки Марини, поцілував її в прив'ялу щоку, а потім зажурився: ― Воно-то так. А що тепер з бісовими цими кулеметами робити? Почнуть нас тягати по інстанціях, та почнуть сумніватись, та допитуватись, та протоколи писати і всяку всячину. От вскочили в халепу на самісіньке різдво. Тепер і чарки не вип'єш, а скачи в повіт на зламану голову.
― Василю, а не краще буде, щоб Яків без зайвого клопоту забрав собі ці кулемети ― і на вогонь? ― довірливо запитала тітка Марина. ― Він мені за них зробить і чаплію, і рогачі, і лопату, бо тепер такий сутуж на залізо...
― Ет, сільська наївність! ― безнадійно махнув рукою міліціонер і зажурено звернувся до дядька Себастіяна: ― І яку тут придумати резолюцію?..
Розділ дев'ятий
Воно, звісно, дурниця, писати п'єси в четвертому класі, але що вдієш, коли тебе так тягне до цього писання? Уже вся школа підсміюється над моєю сверблячкою, уже до мене вчепилось кілька образливих прізвиськ, а дехто з однокласників потай збиткується над моєю писаниною ― вимальовує на ній і чортиків, і дулі. Образливо й боляче стає від цього, та я б'ю лихом об землю і тримаюся свого. Тепер уже, йдучи на перерву, я не залишаю свої злощасні зошити під партою, а засовую у кишеню. Що й казати, незручність велика, особливо коли доводиться борюкатись, але мистецтво вимагає жертв.
А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.
Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:
― Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!
― І багато її? ― завмираю од радості.
― В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!