― Оце п'єса! ― тішуся я.
А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, ― такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, ― він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.
Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:
― А стрілянина є в них?
― Є, і навіть багато!
― Оце й добре, ― схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...
Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, ― сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.
― Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, ― несе йому посмішку мати.
На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:
― Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.
Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?
― Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? ― прядучи пряжу, допитується мати.
― Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, ― тато знову зиркнув на мене. ― Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!
Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:
― І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.
― Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?
― Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?
― Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю ― посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?
― Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, ― кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.
Мати враз накрила батька мокрим рядном:
― Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.
― Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.
― Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? ― забринів надією мій голос.
― Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, ― приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. ― Пустиш нас із мамою в тіятри?
― Ой таточку!.. ― Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.
― То чого ж так застидався? ― знову смикає тато мене за чуба. ― Може, й справді з нас щось буде?
А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.
― О, і ви знаєте, ― скривився я.
― Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?
Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:
― Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?
― Як це ― роздобути? ― недовірливо косує на нього батько. ― У воді чи в крамниці?
― На дурничку! У воді з-під криги.
― Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? ― підсміюється тато.
― Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає ― на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.