― Скільки ж береш із собою мішків?
― Чотири і торбу про запас, ― не моргнувши оком, відповів дядько Микола.
Мати затряслась од реготу:
― Чого ж так мало?
― Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо ― на сани вкинемо, ― навіть не посміхнеться дядько Микола. ― То поїдемо, Панасе?
― Можна й поїхати, ― погодився тато. ― Готуй, жінко, мішки!
― І на рибу, і на в'юни, ― додає дядько Микола. ― Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.
"Що там у тебе?"
"Ой, подивись на долівку, ― аж тіпається вона, ― хтось вужів повну хату напустив!"
Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, ― чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.
Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.
― Тату, візьміть і мене в Щедрову! ― прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.
― Обійдемось без тебе, ― відмахнувся тато рукою.
― Візьміть, таточку.
― Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.
― А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!
Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:
― Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.
― Хай привчається до всякого ділечка.
― Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! ― гримнув тато.
Мене з печі як вітром здуло, ― босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.
― А хто там?! ― гукаю баском.
― Це я, Михайлику, ― чую знайомий голос. ― Пустиш до хати?
― Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! ― Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.
― От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! ― весело вітає гостя дядько Микола.
― Про ваші внутреності вам лікар розкаже, ― сміється дядько Себастіян.
― То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?
― Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.
― А як же без приросту обійтись? ― шельмувато дивується дядько Микола, ― На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.
― Ваш навряд чи зноситься ― не ті ковалі його кували, ― дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: ― А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.
― Хто це ― ми? ― насторожується батько.
― Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.
― Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, ― насупились брови у тата.
― Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче! ― каже дядько Себастіян.
― Чого ж це мушу?
― Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам ― недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?
― Не хочу.
― Боїшся? ― в'їв тата дядько Себастіян.
― Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь! ― блиснули завзяттям батькові очі. ― Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.
― А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.
― Коли тобі це подобається, ― топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.
― Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!
― Ой! ― зажурилася мати.
― Громадою просимо, берися за це діло.
― Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, ― зітхнув тато...
І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...
― То що тобі, Панасе, треба на початок? ― повеселішав дядько Себастіян.
― З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.
― Нащо так багато?
― Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.