Сьогодні і сонце за хмарами тліло мені, і думки потемніли мої, а між плечима все ворушився холодок Навіть свою блакитну діброву я стрічаю смутком, хоча у ній так само, як і перше, кують зозулі і так само пахнуть суниці.
Перед галявиною плакуча береза сипнула сльозами, як мати, за нею схлипнуло невидиме джерельце і скинуло з себе клубочок туману.
І чогось такий жаль охопив мене за цими лісами, за таємничими просіками в них, за розгубленими по урочищах пасіками, за отими галявинами, де так гарно цвіте перестріч і золотарник, і за отими красноголовцями, які будуть тебе виглядати з жнива, що я зовсім розтривожився, а далі повернув здивовану Обмінну на дорогу, яка вела до якимівської загорожі. Може, там днює Люба, то хоч розповім їй про свою журбу та й зарання попрощаюсь із школяркою, яка, що не принесе до школи, усім до крихітки поділиться, ― от уже вдачу компанійську має, неначе хлопець.
В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?
― Михайлику, гов-гов! ― пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.
― А хто там вигукується? ― голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.
― Це я, Михайлику! Гов!
― А хто ти така? ― питаюся так, наче не впізнаю.
― От і не скажу!
― Ти, може, лісова мавка?
― Ні, я дівчинка з лісу, ― сріблом надзвонюється знайомий сміх.
І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:
― Ти приїхав?
― А ти не бачиш?
― Авжеж, бачу! ― радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. ― До мене приїхав чи по дорозі?
― По дорозі.
― А чого б не до мене? Все б веселіше було.
― Та до тебе, ― зіскакую з коняки. ― А чого ти ногами чечітку вибиваєш?
― Бо зраділа тобі. ― Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. ― На добридень тобі.
― На добридень. Ти сама тут?
― Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.
― І що ж ти робиш у світі?
― Суниці по лісах збираю, ― поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. ― Її зародило в цьому році, як роси!
― Як роси?
― Ну, чуть-чуть менше.
― Чом не в загорожі збираєш?
― Щоб траву не витолочити, ― по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.
― А в тебе коси підросли.
― Що мої, ― байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: ― От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...
― А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?
― О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! ― обурилась Люба. ― Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?
― Ніколи було, все з хатиною воловодились, ― набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.
― І як тепер хатина?
― Краще не питай! ― зневажливо відкопилюю губи. ― Повнісінько понабивалося худоби.
― Таке скажеш! ― Люба здивовано повела плечем. ― Якої це худоби?
― Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.
― І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.
― Що ж ви зробили?
― Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! ― Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: ― "Прийди до води ― воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові ― трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".
― Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, ― здивувався я.
― Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш ― наш борсук розжився на діток!