― Михайлику, очі попсуєш! ― гримав на мене дядько Себастіян. Я посміхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось заковані в залізо.
І памороззю, і димами, і розкиданими вогниками, і зорями зустрічає нас засніжене село. Ось край дороги заскрипів журавель, а за дорогою обізвалася щедрівка:
― Спасибі, діточки, що защедрували нашій хаті і нам... ― жебонить жіночий голос.
А он біля ставу заспівали самі дівчата:
Я одразу впізнаю Любин голос, підводжуся на санях і гукаю через став:
― Любо, не застуди голос!
Від ставу чується спочатку сміх, потім хтось відділяється від гурту і чимдуж мете до нас.
― Михайлику, пиріжка хочеш? ― висміюється Люба, падає на сани й подає мені вищедруваний пиріжок.
― А я тобі калини привіз, бери.
― Дядьку Себастіяне, а ви не хочете пиріжка? Він ще теплий.
― Коли теплий, то що ж... ― напівобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастіян. А Люба вже весело стрекоче мені:
― Михайлику, а дядько Микола і твій тато вже повернулись додому!
― І щось уловили?
― Кілька щук і цілісіньку торбу в'юнів. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули і ніяк не могли витягнути вдвох одну щуку, ― така велика попалась. Очі в неї були, мов горнята, а луска ― як срібні карбованці.
І нам усім навіть чогось стає дуже смішно. Тим часом нас наздоганяють легенькі санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується і тихенько щось наспівує дитині молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повіяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
― Мар'яно!
― Ой! Михайлику! ― сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: ― Це ти?
― Авжеж, Мар'яно! ― зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.
― Ой! Михайлику! Як ти виріс! ― Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. ― А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
― Справді?
― Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
― Та головую.
― І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:
― А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
― Та... таке й скажете, ― засоромилася Мар'яна.
― Говори, говори.
― Зове ж... коли треба піддобритися, ― закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
― Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? ― вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
― Хлопчик... ― і так гарно сказала, нахиляючись до нього: ― Росте собі дитя!
― Їдемо ж до нас! ― запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. ― У нас і риба свіжа є!
― Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, ― весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі, де є зорі, і добрі люди, і тихі вогники, і щедрі вечори...
Київ ― Ірпень ― Дяківці, 1966