― Е?
― Справді.
― І що вони роблять?
― А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш ― послухаєм.
Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.
― Тільки тепер тихенько-тихенько, ― приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.
Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:
― Ось тут слухай ― вони якраз під нами вилежуються.
― Ти ж звідки знаєш?
― Вухо розшукало місце... О, чуєш?
― Ні.
― Міцніше притискайся до землі. Чуєш?
― Не знаю.
Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.
А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так ― народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.
― Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?
― Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.
― Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.
На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:
― Добридень, білочко.
Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.
Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.
― Свій свого злякався, ― добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: ― Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.
Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.
― Вона мене пізнає, ― тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.
― А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?
― Це я накидала, ― з гордістю сказала дівчинка. ― А перед ним ще й жаливи натрусила.
― Для чого?
― Ніби не догадуєшся?
― Ні.
― Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка ― і по гадині, і по гадині...
― Ти? ― вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. ― І не злякалась?
― Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.
― От молодець!
― А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?
― Це ж якого ― чумацького?
― З рибою і димом, ― засміялась Люба. ― Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?
― Не хочу.
― І чим тебе частувати?
― Нічим.
― Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?
― Є чим журитись людині, ― спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.
― Що ж у тебе, Михайлику? ― одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.
― Ет, і говорити не хочеться.
― А ти скажи, ― може, полегшає.
― Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ― повторюю мамині слова. ― Перша журба ― нема людської хати, друга ― стоїть наша земелька перед торгом, а третя ― лежить невідома дорога, мов горе.
― Невідома дорога? ― зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ― Куди ж вона лежить, Михайлику?
― Далеко-далеко.
― Далі Вінниці?
― Що там Вінниця! Аж у степи, вважай, до самого моря, де зовсім нема ні дерев, ні лісів.
― Ой, лишенько! ― аж скрикнула дівчина. ― Як же там люди без лісів живуть?
― Живуть, позвикали.
― А чим вони палять?
― Кураєм, соломою.
― І як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.