— Якщо я скажу, то ти не сміятимешся? — Іммі скинула каптур і глипнула на Джул. — Форрест сміявся, а я розізлилася й не пробачала йому два дні, доки він не приніс мені шоколадних цукерок із лимонним кремом.
Форрест був хлопцем Іммі. Він жив спільно з ними в будинку на Віньярді.
— Форресту варто б повчитися манер, — мовила Джул.
— Він не подумав. Просто вибухнув сміхом. Потім він уклінно перепрошував, — Іммі завжди захищала Форреста, якого спершу критикувала.
— Будь ласка, назви своє ім’я, — попросила Джул. — Я не сміятимуся.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Іммі зашепотіла у вухо Джул:
— Мелоді, а потім Бейкон. Мелоді Бейкон.
— А середнє ім’я було? — запитала Джул.
— Ні.
Джул не засміялася, навіть не всміхнулася. Вона двома руками обійняла Іммі. Вони вдивлялись у море.
— Ти відчуваєш себе Мелоді?
— Ні, — Іммі була замислена, — але я також не відчуваю себе Імоджен.
Вони спостерігали за парою мартинів, які щойно приземлилися на скелю поруч.
— Чому померла твоя мама? — зрештою спитала Джул. — Чи було про це у тому документі?
— Перш ніж прочитати, я вже здогадувалася щодо основної причини, але так. У неї було передозування метадоном.
Джул збагнула ситуацію. Вона собі уявила, як її подруга немовлям у мокрих пелюшках повзає по брудній постільній білизні, тимчасом як її мати лежить поруч замурзана і під кайфом. Або мертва.
— У мене на правому плечі два шрами, — заговорила Іммі. — Маю їх, відколи переїхала жити до Нью-Йорка. Наскільки знаю, вони завжди у мене були. Мені ніколи не спадало на думку запитати про них, але медсестра у Вассарі сказала, що це опіки. Наче від цигарки.
Джул не відала, що сказати. Вона хотіла розв’язати проблеми крихітки Іммі, але Патті та Ґіл Соколофф вже давно зробили це.
— Мої батьки також мертві, — врешті вимовила Джул. Уперше вона говорила про це вголос, хоча Іммі вже знала, що Джул виховувала тітка.
— Я це зрозуміла, — сказала Іммі. — Але я також утямила, що ти не хочеш про таке говорити.
— Не хочу, — погодилася Джул. — У будь-якому разі, не тепер, — вона відхилилася, віддаляючись від Імоджен. — Поки що я не знаю, яку історію про це розповісти. Вона не… — слова зраджували її. Вона не могла відшукати щось, як Іммі, аби знайти себе. — Історія не складеться.
Це було правдою. На той час Джул лише починала складати первісну казку, на яку згодом посилатиметься, але вона не могла, не могла більше нічого сказати.
— Усе гаразд, — заспокоїла її Імоджен.
Вона залізла в наплічник і витягла грубу плитку молочного шоколаду. Потім наполовину розгорнула її і відламала шматки для Джул та для себе. Джул сперлась об скелю, шоколад танув у роті, сонце зігрівало їй обличчя. Іммі відганяла мартинів, які жебрачили поруч, горлаючи на них.
Джул відчувала, що повністю знає Імоджен. Між ними усе було зрозумілим, і так завжди буде.
А зараз у гуртожитку Джул відклала «Нашого спільного друга»[12], де на початку історії у Темзі знайшли чиєсь тіло. Їй не подобалося читати про таке — опис мертвого тіла, що розкладається. Для Джул дні тягнулися нескінченно довго, відколи стало відомо, що Імоджен Соколофф укоротила собі віку в тій самій річці, набивши кишені камінням та зістрибнувши з Вестмінстерського мосту. Вона залишила передсмертну записку в хлібниці.
Джул думала про Іммі щодня. Щогодини. Вона згадувала, як Іммі затуляла обличчя руками або каптуром, коли почувалася вразливою. Її високий дзюркотливий голос. Імоджен крутила каблучки навколо пальців. Вона мала два опіки від цигарок на передпліччі та шрам на одній руці від гарячої форми з вершковими брауні. Вона швидко і різко шинкувала цибулю великим нестандартним ножем — цього дівчина навчилася з кулінарних відео. Від неї пахло жасмином, а іноді кавою з вершками і цукром. Вона користувалася цитриновим спреєм для волосся.
Імоджен Соколофф була з тих дівчат, про котрих учителі думають, що ті не вчаться на повну силу. Тим типом дівчат, які прогулюють навчання і наповнюють свої улюблені книжки стікерами. Іммі відмовлялася прагнути величі або працювати на успіх за визначенням інших. Вона понад усе намагалася вирватися від чоловіків, які бажали панувати над нею, та жінок, які вимагали її виняткової уваги. Вона знову і знову відмовлялася бути відданою будь-якій одній людині, натомість залюбки дбала про створення власного затишку, визначення якого мала своє, і в цьому вона була майстром. Вона брала гроші своїх батьків, але не їхній контроль над власною особистістю, і скористалася зі своєї удачі, щоб віднайти себе, відшукати інший спосіб життя. Це був особливий вид хоробрості, який часто хибно приймають за егоїзм і лінощі. Вона була з тих дівчат, про котрих можете подумати: простісінька білявка з приватної школи. Але ви дуже помилилися б, якби обмежилися цим.