— За кілька місяців до того, як померла. Вона нотаріально засвідчила його у Сан-Франциско. Лишилися кілька документів, які треба підписати. — Патті посунула конверт на інший бік столу. — Гроші надійдуть прямісінько на твій рахунок, і вже у вересні ти будеш на другому курсі Стенфорду.
Джул зняла усі гроші, коли ті надійшли до банку, і відкрила новий поточний рахунок у іншому місці. Вона оформила кілька нових кредитних карток і організувала все таким чином, аби щомісяця рахунки сплачувались автоматично.
Потім вона пішла по крамницях. Вона купила штучні вії, основу під макіяж, лайнер, рум’яна, пудру, пензлики, три різні помади, два види тіней і невеличку, але дорогу косметичку. Руду перуку, чорну сукню і взуття на високих підборах. Добре було б накупити більше речей, але їй треба мандрувати порожнем.
Вона скористалася своїм комп’ютером і онлайн замовила квитки на літак до Лос-Анджелеса, забронювала місцевий готель та шукала продавців старих автівок у районі Лас-Вегаса. З Лондона до Лос-Анджелеса, потім автобусом з Лос-Анджелеса до Вегаса. Звідти на машині до Мексики. Таким був план.
Джул продивилася документи на своєму ноутбуці. Вона переконалася, що знає всі банківські номери, номери обслуговування клієнтів, паролі, номери кредитних карток і коди. Вона запам’ятала номери паспорта і водійських прав. Потім, однієї ночі, щойно смерклося, вона пожбурила ноутбук і телефон у Темзу.
Повернувшись до гуртожитку, Джул написала щирого листа подяки до Патті Соколофф на старовинному папері для авіапошти і надіслала його. Вона спустошила свою шафку та зібрала валізу. Її посвідчення особи і документи були чітко підготовлені. Дівчина подбала про те, щоб умістити усі свої лосьйони і засоби для волосся у маленькі пляшечки для подорожей у герметичних поліетиленових пакетах.
Джул ніколи не була у Вегасі. Вона перевдяглась у вбиральні на автобусній станції. Усе місце біля раковин загарбала білошкіра жінка з тачкою у віці десь п’ятдесяти років. Вона всілася на стільницю і поїдала сандвіч, загорнутий у масний білий папір. Брудні чорні легінси обтягували вузькі стегна. Світло-сіре волосся було скуйовджене і сплутане. На підлозі валялося її взуття — блідо-рожеві туфлі на шпильках. Її босі ноги, заклеєні пластирами на п’ятках, теліпалися в повітрі.
Джул увійшла до найбільшої кабінки і покопирсалась у сумочці. Уперше майже за рік, вона вдягла сережки-кільця. Джул втиснулася в сукню, яку заздалегідь купила — коротка і чорна, а до пари — шкіряне взуття на високій платформі. Вона дістала руду перуку. Перука була неприродно лискучою, але колір добре пасував до її ластовиння. Джул дістала косметичку, закрила сумочку і пішла до раковини.
Жінка, яка сиділа на стільниці, не помітила, що колір волосся Джул змінився. Вона зім’яла упаковку від сандвіча та закурила сигарету.
Уміння фарбуватися Джул опанувала, дивлячись тьюторіали[14]. Протягом більшої частини минулого року вона накладала макіяж дівчинки з коледжу, як вона гадала: натуральний колір шкіри, рум’яна, ненафарбовані губи, туш для вій. Зараз вона витягла штучні вії, зелені тіні, чорний лайнер, основу під макіяж, пензлики для контурної корекції, олівець до брів, кораловий блиск для губ.
Це не було насправді конче необхідним. Їй не потрібна косметика, сукня чи взуття. Мабуть, перуки було б достатньо. Утім, перевтілення було гарною практикою — так вона про це думала. І їй подобалося ставати кимось іншим.
Коли Джул дофарбувала очі, жінка заговорила:
— Дівчино, ти працюєш?
Джул заради розваги відповіла з шотландським акцентом.
— Ні.
— Я маю на увазі, ти продаєш себе?
— Ні.
— Не роби цього. Це так сумно, дівчинко.
— Я не продаю себе.
— Це ганьба, ось про що говорю.
Джул мовчала. Вона підкреслила вилиці.
— Я працювала так, — вела далі жінка. Вона злізла зі стільниці і запхала свої побиті ноги у туфлі. — Більше ні сім’ї, ні грошей: так я починала, і зараз ситуація не змінилась. Але це не вихід, навіть якщо хлопці щедрі. Мусиш знати це.
Джул натягнула зелений кардиган і взяла сумочку.
— Не турбуйтеся про мене. Зі мною все гаразд, чесно.
Волочучи сумку позаду себе, Джул попрямувала до дверей, але у незнайомих туфлях вона злегка спотикалася.
— Ти в порядку? — запитала жінка.
— О, так.
— Іноді тяжко бути жінкою.
— Так, це загалом відстій, окрім макіяжу, — сказала Джул. Вона штовхнула двері і вийшла не озираючись.
Залишивши валізу в камері схову на автобусній станції, Джул закинула на плечі величеньку сумку і впіймала таксі до Лас-Вегас-Стріп. Вона була стомлена — не вдалося подрімати в автобусі — й досі жила за лондонським часом.