Просто зараз. На протилежному боці вестибюля, навпроти Джул.
Він здавався дуже яскравим посеред сірого натовпу. Він був у червоній футболці під спортивною курткою і в синьо-жовтих черевиках із шипами. Нижні краї його джинсів були обтріпані. Його мати філіппінка, а тато являв собою пекельну суміш усіх білих американців. Це зі слів Паоло. Він мав чорне волосся — коротко підстрижене, відколи вона бачила його востаннє, — та охайні брови. Круглі щоки, карі очі і м’які червоні губи, майже надуті. Рівні зуби. Паоло був з тих хлопців, які подорожують по всьому світу з наплічником, розмовляють із незнайомцями на каруселях і в музеях воскових фігур. Він був невибагливим співрозмовником. Йому подобалися люди, і він завжди був про них найкращої думки. Просто зараз він жував «Swedish Fish»[23] з маленького жовтого пакунка.
Джул відвернулася. Їй не подобалося те, що вона почувалася надто щасливою. Їй не подобалося те, яким гарним він був.
Ні. Вона не хотіла бачити Паоло Вальярта-Беллстона.
Вона не могла його бачити. Ні зараз, ні будь-коли.
Вона швидко вийшла з вестибюля і попрямувала назад до зали. Подвійні двері зачинилися за нею. Глядачів було не так багато: лише капельдинери й кілька літніх людей, які не хотіли залишати свої місця.
Їй треба якомога швидше вийти, не побачивши Паоло. Вона схопила пальто. Вона не стала чекати на Форреста.
Десь мав би бути боковий вихід?
Із піджаком на руці Джул бігла проходом — аж ось він. Стоїть просто перед нею. Вона зупинилася. Тепер від нього не втекти.
Паоло помахав пакетиком із карамеллю. «Імоджен!» — він пробіг решту проходу і поцілував її в щоку. Джул відчула запах цукру в його подиху.
— Я шалено радий бачити тебе.
— Привіт, — холодно відповіла вона. — Я гадала, ти у Таїланді.
— Плани змінилися, — сказав Паоло. — Ми усе скасували, — він відступив на крок, немов милуючись нею. — Ти, напевно, найгарніша дівчина в Лондоні. Овва!
— Дякую.
— Я серйозно. Жінка, а не дівчина. Вибач. За тобою скрізь ідуть слідом чоловіки, висолопивши язика? Як це ти стала вродливішою, відколи я востаннє бачив тебе? Це жахливо. Я забагато патякаю, тому що нервую.
Джул відчула, що шкірою розливається тепло.
— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я куплю тобі чаю. Або кави. Все що, забажаєш. Я сумую за тобою.
— Я теж сумую за тобою, — вона не хотіла цього говорити. Слова самі зірвалися, і то булою правдою.
Паоло взяв Джул за руку, торкаючись лише її пальців. Він завжди був такий упевнений. Навіть якби вона відтрутила його, він одразу сказав би їй, що вона не це мала на увазі. Він був надзвичайно ніжним і досить упевненим у собі водночас. Він торкнувся її, наче їм обом пощастило торкатись одне одного, наче він знав, що вона не часто дозволяла іншим торкатися її. Торкаючись лише кінчиками пальців, він відвів Джул назад у вестибюль.
— Я не телефонував лише тому, що ти так мені звеліла, — вимовив Паоло, відпустивши її руку, коли вони стали в чергу за чаєм. — Мені постійно кортить зателефонувати тобі. Кожного дня. Я дивлюся на свій телефон, а потім не дзвоню, тому що не хочу стати обридливим. Я такий радий, що зіткнувся з тобою. Боже, ти гарнюня.
Джул подобалось, як футболка лежала на його ключиці і як зап’ястки рухались у тканині його куртки. Він прикушував нижню губу, коли хвилювався. М’які лінії його обличчя вигиналися на рівні його чорних вій. Зранку найпершим вона б хотіла бачити його. Їй здавалося, що геть усе буде добре, якщо вранці насамперед вона побачить саме Паоло Вальярта-Беллстона.
— Ти все ще не хочеш їхати додому до Нью-Йорка? — запитав він.
— Я не хочу повертатися додому ніколи, — відповіла Джул. Це було щирою правдою, як і чимало іншого, що Джул розповідала йому, як вона сама зауважила. В її очах заблищали сльози.
— Я теж не хочу повертатися додому, — сказав хлопець.
Батько Паоло був магнатом нерухомості, якого кілька місяців тому звинуватили в інсайдерській торгівлі. Це показували в усіх новинах.
— Моя мама залишила батька, дізнавшись, що він накоїв. Тепер вона живе зі своєю сестрою і їздить на роботу з Нью-Джерсі. Усе спотворене грошима, ці адвокати з розлучення, кримінальні юристи і посередники. Тьху.
— Мені шкода.
— Це просто огидно. Брат мого батька — неймовірний расист щодо розлучень. Ти не повіриш, що вилітає з його рота. Щиро кажучи, саме тому моя мама кипить ненавистю. Вона має на це право, але навіть розмовляти з нею по телефону — це пекло. Справді, я гадаю, немає навіть до чого повертатися.
— Що робитимеш?