— Ще трохи подорожуватиму. За кілька тижнів мій друг буде готовий вирушити, і тоді ми пройдемо Таїланд, Камбоджу і В’єтнам, як і планували раніше. Потім Гонконг, а звідти поїдемо до моєї бабусі на Філіппіни, — він знову взяв Джул за руку. Лагідно провів пальцем по її долоні. — Ти не носиш свої каблучки, — її нігті були пофарбовані блідо-рожевим лаком.
— Лиш одну, — Джул показала йому другу руку, на якій була нефритова змія, — усі інші належали моїй подружці. Я лише позичила їх.
— Я гадав, вони усі твої.
— Ні. Так. Ні. — Джул зітхнула.
— А це чия?
— Нещодавно моя подруга наклала на себе руки. Ми сперечались, і вона померла злою на мене, — Джул казала правду і брехала. Тут, поруч із Паоло, її думки плуталися. Вона знала, що не може більше з ним розмовляти. Вона відчувала, що історії, які вона розповідала собі та оточенню, кружляли навколо, накладались одна на одну і змінювали відтінки. Сьогодні вона не може сказати, які історії існували, що вона мала на увазі, а що ні.
Паоло стиснув її руку.
— Вибач.
Джул випалила:
— Скажи мені, як ти гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?
— Що?
— Гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?
— Ти про те, чи потрапить твоя подруга до пекла, тому що скоїла самогубство?
— Ні, — це взагалі не те, що Джул мала на увазі. — Я про те, чи визначають нас наші найгірші вчинки, коли ми живі? Або чи вважаєш ти, що люди кращі за найгірші речі, які вони колись учинили?
Паоло замислився.
— Добре, візьмімо Леонта з «Зимової казки». Він намагався отруїти свого друга, він кинув свою дружину до в’язниці й залишив свою дитину в глушині. Виходить, що він стовідсотково найгірший. Правильно?
— Правильно?
— Але наприкінці… Ти дивився п’єсу раніше, до сьогоднішнього вечора?
— Ні.
— Наприкінці він шкодує. Він справді дуже, дуже шкодує про все, і цього досить. Усі йому вибачають. Шекспір дозволяє Леонту спокутувати свої гріхи, хоча той і скоїв усі ті страшні речі.
Джул хотіла геть усе розповісти Паоло.
Вона хотіла розкрити йому своє минуле, в усій його потворності й красі, сміливості й складності. Вона спокутує гріхи.
Їй відібрало мову…
— О-о-ох, — мовив Паоло, розтягуючи слово. — Ми ж не про п’єсу говоримо, чи не так?
Джул похитала головою.
— Я не серджуся на тебе, Імоджен, — сказав Паоло. — Я від тебе божеволію, — він простягнув руку і торкнувся її щоки, а відтак провів пальцем по нижній губі. — Я впевнений, що твоя подруга вже не злиться на тебе, хай там що сталося, коли вона була жива. Ти класна, чудова людина. Повір мені.
Підійшла їхня черга.
— Дві чашки чаю, — звернулася Джул до пані за прилавком. Її очі сповнилися сліз, хоча вона не плакала. Їй довелося перестати реагувати емоційно.
— Це скидається на обідню розмову, — сказав Паоло. Він заплатив за чай. — Хочеш пообідати після вистави? Або, може, бубликів? Я знаю паб, у якому подають справжні нью-йоркські бублики.
Джул знала, що мусить відповісти «ні», але кивнула.
— Отже, бублики. А поки що поговорімо про позитивне, — запропонував Паоло. Вони поставили свої напої у паперянках біля стійки з молоком та кавовими ложечками. — Я візьму дві ложки цукру та величезну порцію вершків. А тобі із чим?
— З лимоном, — відповіла Джул. — Мені десь чотири скибочки лимона.
— Отже, позитивні теми, що відвертають, — розпочав Паоло, коли вони підійшли до столика. — Може, мені розповісти про себе?
— Не думаю, що комусь поталанить зупинити тебе.
Він засміявся.
— Коли мені було вісім, я зламав щиколотку, зістрибнувши з даху машини мого дядька. У мене був собака Твістер і хом’як Сент-Джордж. У дитинстві я мріяв бути детективом. Одного разу я з’їв забагато вишень і мені стало зле. І я ні з ким не зустрічався, відколи ти сказала мені не телефонувати тобі.
Джул мимоволі всміхнулася.
— Брехун.
— Жодної жінки. Я сьогодні тут з Арті Тетчером.
— Другом твого батька?
— Тим, у кого я зупинився. Він сказав, якщо я не побачу вистави Королівської шекспірівської компанії, то вважай, що не бачив Лондона. А ти?
Джул повернули до реальності.
Вона була тут із Форрестом.
Було б дурістю, неймовірною дурістю дозволити Паоло зіпсувати її плани.
Вона йшла з театру. А потім він торкнувся її щоки губами. Він торкнувся її пальців. Він помітив її руки і він сказав: «Боже, ти гарнюня». Він зізнався, що кожного дня хотів телефонувати їй.
Джул дуже сильно тужила за Паоло.
Але тут був Форрест.