На початку третього тижня в Лондоні Джул пішла до музею мадам Тюссо. Цей музей — славна пам’ятка, повна воскових акторів Боллівуду, членів королівської родини і зірок з бой-бендів із ямочками на підборіддях. Музей був заюрмлений гомінливими американськими дітьми та їхніми дратівливими батьками.
Джул дивилася на воскову фігуру Чарлза Діккенса, який похмуро сидів на твердому дерев’яному стільці, аж раптом хтось заговорив до неї.
— Якби він жив зараз, — сказав Паоло Вальярта-Беллстон, — то поголив би цю облисілу голову.
— Якби він жив зараз, — відказала Джул, — то був би сценаристом на телебаченні.
— Ти пам’ятаєш мене? — запитав хлопець. — Я Паоло. Ми зустрілися влітку на Мартас-Віньярді.
Він сором’язливо всміхнувся. На ньому були старі джинси і м’яка помаранчева футболка. Пошарпані сліпони. Джул знала, що він полюбляв пішохідний туризм.
— Ти змінила зачіску, — додав Паоло. — Спочатку я не був упевнений, що це ти.
Він мав гарний вигляд. Джул вже забула, який добрий вигляд він мав. Одного разу вона поцілувала його. Його густе чорняве волосся спадало на обличчя. Його щоки були злегка обпечені сонцем, а губи злегка потріскалися. Можливо, він катався на лижах.
— Я тебе пам’ятаю, — сказала вона. — Ти не міг обрати між ірисками та гарячим шоколадом, на каруселях тобі стало зле, ти, можливо, захочеш колись вивчитися на лікаря. Насправді ти граєш у гольф — і це нудно, ти подорожуєш по світу — і це цікаво; ти стежиш за дівчатами біля музеїв і підкрадаєшся до них, коли вони зупиняються, щоб повитріщатися на відомого воскового романіста.
— Я просто подякую тобі, — сказав Паоло, — хоч ти і зробила злісне зауваження щодо гольфу. Я радий, що ти мене пам’ятаєш. Ти читала його твори? — він указав на Діккенса. — Я мав читати його в школі, але забив.
— Так.
— Як гадаєш, який роман найкращий?
— «Великі сподівання».
— Про що він? — Паоло не звертав уваги на воскову фігуру. Він пильно дивився на Джул. Він простягнув руку і, поки вона відповідала, провів своєю рукою по її руці. Це був дуже впевнений крок — торкнутися її таким чином, адже минуло лише кілька хвилин після повторного знайомства. Зазвичай Джул не дозволяла людям доторкатися до себе, але вона не мала нічого проти Паоло. Він був дуже чемний.
— Хлопчик-сирота закохується в багату дівчину, — відповіла вона йому. — Її звуть Естелла. Усе життя її вчили розбивати серця чоловікам, і, можливо, у неї не було власного серця. Її виховувала божевільна леді, яку колись покинули біля вівтаря.
— Отже, Естелла розбиває серце хлопчика?
— Чимало разів. Навмисно. Естелла не знає, що ще робити, окрім цього. Розбиті серця — її єдина сила в світі, — вони відійшли від Діккенса до іншої частини музею. — Ти тут сам? — спитала Джул.
— Із другом мого батька. Я зупинився в нього на кілька днів. Він хоче показати мені місто, однак йому постійно треба сидіти. Арті Тетчер, знаєш його?
— Ні.
— У нього запалення сідничного нерва. Він пішов відпочити до кафе.
— А як ти опинився в Лондоні?
— Я пройшов через Іспанію, Португалію, Францію, Німеччину, Нідерланди, знову Францію. Потім я дістався сюди. Я подорожував зі своїм другом, але він повернувся додому на Різдво, а мені вертатися не хотілося, тож я приїхав, щоб залишитися з Арті на свята. А ти?
— У мене тут квартира.
Паоло нахилився ближче і вказав на темну залу.
— Агов, там далі є Кімната жахів. Підеш зі мною? Мені потрібен захист.
— Від чого?
— Від божевільно-страшних воскових фігур, ось від чого, — відповів Паоло. — Це в’язниця з ув’язненими, що втікають. Я підгледів. Багато крові й нутрощів.
— І ти хочеш піти?
— Я люблю кров і нутрощі. Але не на самоті, — він усміхнувся. — То ти йдеш, щоб захистити мене від ув’язнених психіатричної лікарні, Імоджен? — Вони вже стояли коло дверей до Кімнати жахів.
— Звісно, — сказала Джул. — Я захищу тебе.
Не було ніяких трьох хлопців у Стенфорді.
Вони взагалі не існували. Не було навіть жодного.
Джул не потрібен був хлопець, вона не була упевнена, що їй подобаються хлопці, не була впевнена, що взагалі їй хоча б хтось подобається.