Утім, поруч із ним вона не була собою. Вона не знала, що це, або навіть хто це — та, що подобається Паоло.
Можливо, це Іммі. Можливо, це Джул.
Вона не була впевнена, де саме покласти межу між ними. Джул пахла жасмином, як Імоджен, Джул розмовляла, як Імоджен, Джул любила книжки, які любила Іммі. Це було правдою. Джул була сиротою, як Іммі, людиною, яка створила себе сама, людиною з таємничим минулим. Вона відчувала: так багато Імоджен було в Джул, і так багато Джул було в Імоджен.
Але Паоло думав, що Патті й Гіл — її батьки. Він гадав, що вона вчилася в коледжі з бідною мертвою Брук Леннон. Він гадав, що вона єврейка, має статок і володіє лондонською квартирою. Ця брехня являла собою частину того, що йому подобалося. Не можна було сказати йому правду, і навіть якби вона це зробила, він зненавидів би її за брехню.
— Я не можу зустрічатися з тобою, — сказала вона йому.
— Що?
— Я не можу зустрічатися з тобою. Ось так. Узагалі.
— Чому ні?
— Я просто не можу.
— Є хтось іще? З ким ти зустрічаєшся? Я міг би взяти номер чи стати в чергу абощо.
— Ні. Так. Ні.
— Тож яка відповідь? Я можу змінити твою думку?
— Я неприступна, — Джул могла вигадати, що в неї є інший хлопець, але вона більше не хотіла йому брехати.
— Чому ні?
Вона відчинила двері автівки.
— У мене немає серця.
— Зачекай.
— Ні.
— Будь ласка, зачекай.
— Мені треба йти.
— Ти кепсько провела час? Я маю на увазі, крім дощу, не було ні Стоунгенджа, ні заміського будинку, ні овець? Окрім того факту, що сьогодні сталася катастрофа за катастрофою?
Джул хотіла залишитися в машині. Торкнутися його губ кінчиками пальців і розслабитися, перестати бути Іммі й дозволити брехням нагромадитись одна на одну.
Утім, цього не буде.
— Дай мені чортів спокій, Паоло, — огризнулася вона. Джул штовхнула двері машини й увійшла в зливу.
Минуло кілька тижнів. Джул досі вищипувала брови в тоненькі лінії. Вона накупила багато одягу — прегарних речей з величезними сумами на цінниках. Вона придбала кулінарні книжки для кухні, хоча ніколи ними не користувалася. Вона ходила на балет, до опери, до театру. Вона роздивлялась усе довкола: історичні пам’ятки, музеї й знамениті будівлі. У Портобелло-Роуд вона купила антикваріат.
Пізно ввечері у квартирі з’явився Форрест. Наразі він мусив бути в Америці.
Подивившись у вічко, Джул запанікувала. Їй закортіло відчинити вікно, видертися по ринві на дах, стрибнути на сусідній будинок і, чесно кажучи, просто не бути вдома. Вона захотіла змінити брови, зачіску, макіяж і…
Він вдруге подзвонив у двері. Джул зняла каблучки і вбралась у спортивні штани та футболку замість сукні максі, у якій була зараз. Вона встала перед дверима і нагадала собі: вона завжди знала, що Форрест може з’явитися. Це ж квартира Іммі. У неї є стратегія. Вона зможе впоратися з ним. Джул відчинила двері.
— Форресте! Який великий сюрприз.
— Джул.
— Маєш стомлений вигляд. З тобою все гаразд? Заходь.
Він тримав у руках дорожню сумку. Вона забрала її і занесла до квартири.
— Я щойно з літака, — сказав Форрест, потираючи щелепу і мружачись в окулярах.
— З Гітроу[27] ти їхав на таксі?
— Так, — він холодно глипнув на дівчину. — Чому ти тут? У квартирі Імоджен?
— Я трохи побуду тут. Вона дала мені ключі.
— Де вона? Я хочу її побачити.
— Вчора вона не повернулася. Як ти знайшов квартиру?
— Місіс Соколофф дала мені адресу, — Форрест ніяково опустив погляд на підлогу. — Переліт був тривалим. Можна мені склянку води?
Джул пішла на кухню. Вона налила води з-під крана й не додала льоду. В мисці на столику лежали цитрини, бо вони відповідали її уявленню про те, який вигляд повинна мати квартира, але всередині шаф і холодильника не було нічого з того, чим могла б запастися Імоджен. Джул їла солоне і солодке арахісове масло, пакети салямі й шоколадні батончики. Вона сподівалася, що Форрест не попросить чогось перекусити.
— Де Іммі знову? — запитав він.
— Я ж сказала, її тут немає.
— Але, Джул, — хлопець ухопив її за руку, і на мить вона злякалася його, злякалася його міцних рук, що тиснули на тканину її футболки, тоненьку і слабку, як він сам. — Де вона, якщо не тут? — дуже повільно запитав він. Вона ненавиділа відчувати його тіло поруч із своїм.
— Ніколи більше не торкайся мене своїми брудними ручиськами, — сказала вона йому. — Ніколи. Ти зрозумів?
Форрест відпустив її руку та увійшов до вітальні, де впав на диван без жодного запрошення.