ГУМОРИСТИЧНА СЕРІЯ «ВЕСЕЛА КНИЖКА»
ЩИРИЙ УКРАЇНЕЦЬ
Щирий українець
Як?! Ви не знаєте Ничипора Мартиновича Голопупенка? Не знаєте Ничипора Мартиновича, того, що має довгі козацькі вуса, того, що принципово носить українську сорочку, гаптовану в «Кустарспілці», того, що взимку носить сіру смушеву українську шапку, того, що має двох синів – Тараса й Остапа, того, що знає напам'ять «Івана Підкову», «Б'ють пороги» й «Перебендю», того, що має в хаті заквітчаний рушниками портрет батька Тараса, того, що в п'єсі «Ковбаса та чарка» грає Шпоньку, а в «Сватанні на Гончарівці» – старшого свата, того, що лається виключно російською мовою, того, що всі звуть «щирим українцем». Та хіба ж ви його не знаєте?
***
Уперше я зустрів Ничипора Мартиновича торік у Тарасів день за Основ'яненським мостом. Лежав, бідолаха, на снігу п'яненький, нівроку йому, лежав, плакав і деклямував:
Було колись в Україні –
Ревіли гармати;
Було колись – за-а-порожці
Вмі-і-і-ли па-а-а-нувати!
І потім ще дужче заплакав і схлипуючи казав далі:
Спи, Тарасе, тихо, тихо,
Поки бог розбудить;
Твого слова на Вкраїні
Повік не забудуть.
Та так зайшовся слізьми, що аж жалко стало бідолаху.
Підвів я його й повів додому.
– З панахиди йду-у, по батькові Тарасові правили панахиду, – розповідав схлипуючи Ничипір Мартинович, а потім хитнув головою, заплакав ще дужче, приказуючи крізь плач:
Гине слава, батьківщина;
Немає де дітись,
Виростають нехрищені
Козацькії діти,
Кохаються невінчані,
Без попа ховають...
– Випив, з горя випив, – вгамувався, нарешті, Ничипір Мартинович, а далі скрикнув і знову заплакав:
– Та хіба ж тепер п'ють! Колись пили, боже мій, як пили, голубе мій, як пили! – Послухай, голубе:
У Києві на Подолі
Козаки гуляють:
Як ту воду цебром-відром
Вино розливають;
Льохи, шинки з шинкарками,
З винами, з медами
Закупили запоріжці
Та й п'ють коряками...
– Голубе сизий мій, – коряками пили! – гукав захоплено Ничипір Мартинович, – а хіба в нас п'ють?! А люди були, що то за люди були!
В червоних штанях оксамитних
Матнею вулицю мете –
Іде козак!
Коня, свого товариша,
Й жупан одягає.
І шаблюка, мов гадюка,
Й ратище – дрючино,
І самопал семип'ядний
Повис за плечима.
– Голубе сизий, – обняв мене Ничипір Мартинович, – пойми, шаблюка, як гадюка!
Ничипір Мартинович не плакав, а бугаєм ревів:
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндрували,
За що, мамо, гинеш?
– Боже мій праведний, а дійсно, за що, мамо, гинеш?
Насилу довів додому його. Біля хвіртки він обняв мене й цілуючи проказав:
Свою Україну любіть,
Любіть її... во врем'я люте,
В останню тяжкую минуту
За неї господа моліть...
Так у сльозах і пішов до хати...
***
Другим разом я зустрів Ничипора Мартиновича в трамваї.
– Здоров, голубе сизий! – привітався він до мене. – Газетку читаєш? А я, по правді, не люблю наших газеток читати. По-галиційському більш пишуть – непонятно!.. Немає рідної мови й не кажи, голубе, – немає! Не так пишуть, як батько Тарас писав – не так, і не говори – не так. Та й людей щирих українців тепер немає: перевертні та євреї самі.
Ничипір Мартинович нахилився до мого вуха й зашепотів:
– Скажу я тобі по правді, не торкаючись національного питання, – не люблю я жидів, як хочеш, не люблю.
Коли злазили з трамваю, хтось ненароком штовхнув Ничипора Мартиновича у спину, він обернувся й гукнув обурено, товстим, щирим, українським голосом:
– Какая это сволочь меня в лопатки садыкнула!?
***
І вже більше не довелося побачити мені Ничипора Мартиновича, громадянина Голопупенка – умер він, але вмер не простою, а козацькою смертю. Розповідала Оксана Орхимівна – дружина його, як на масляній у гостях розійшовся бідолаха, згадав козацтво й захотів по-козацькому пити, налив у цеберку горілки й почав ополоником сьорбати. Не витримало щире українське нутро – загорілося, і помер на другий день «щирий українець» – Ничипір Мартинович Голопупенко.