– Ну ходім, чи що?.. – буркнув понуро Кіндрат Павлович, – жалієш там, шкури з них драти треба, ростуть злодюги.
– Не згоден, Кіндраша, ніяк не згоден, – ідучи вслід, мотав головою Свирид Калістратович. Ти, Кіндраша, не знаєш, що таке батьківське почуття, тому так і говориш. Ти б на мого Володьку подивився та й сказав би чи прав я чи ні. Віть, пойми, півтора роки шельмі, а розуміє все. Кіндраша, ходім до мене. Ходім? – несподівано запропонував Свирид Калістратович.
– Ну чого в тебе не бачив? – пробубонів Кіндраша.
– От ще «чого»? На сина мого глянеш, наливки по чарці хильнемо.
– Якщо наливка. тоді можна, – подумавши, згодився той.
Два товариші, підтримуючи один одного, почимчикували темною вуличкою.
– Я, братушечка, не комуніст, а от сина виховую в дусі комунізму, – не вгавав Свирид Калістратович, – не можна тепер інакше, та й сам я хіба хто? Несвідомий який, чи що – ні! Думаєш, у хаті в мене ікони є– ні! Партрети самі. Скажу синові: «де, Володю, дідусь Ленін?», і що б ти думав – указує шельма, знає, значить. А сьогодні, сучий син, нумер показав, прямо сльози тронув. Приношу іграшку, буржуя і робітника, показую йому й питаю: «Хто тут, Володю, з них кака?» А він, ти ж повіриш, тикає на буржуяку. Так ледве не заплакав. Гнида, можна сказати, а почуває, де ворог. А після роботи приходжу, а він виделкою пузо буржуяці копирсає. Прийдемо, голубе, побачиш, що Свирид не бреше, а істинну правду каже. Побачиш, душа зрадіє. Всі нумера він тобі покаже.
Товариші зупинилися біля низеньких воріт і Свирид Калістратович владно постукав у невелике віконце.
Володька солодко спав, коли тато, дихаючи перегаром пива, нагнувся над його постіллю. Прокинувся він на руках у татка. За столом сидів незнайомий вусатий дядько й неласкаво дивився на нього.
Володька злякано притулився до таткових грудей.
– Поглянь, який, – весело хвалився Свирид Калістратович, – поглянь і пойми, Га? Як? Ще ж ми сонні, а от, як розбуркаємось, тоді покажемо себе. Правда, Володю, правда?
Свиридові Калістратовичові не терпілося. Поки жінка готувала закуску на стіл, він тимчасом хотів продемонструвати досягнення своєї зміни. Хитро моргнувши товаришеві, мовляв, дивись, став з сином серед хати.
– Ану, Володю, покажи дяді, де дідусь Ленін, де той дідусь, що казав, щоб таких, як Володя берегли та жаліли? Ану покажи.
Володька притулився до батька й мовчав,
– Ну що ж, синок, боїшся, чи забув, може, ай-й-я і не сором, – вже роздратовано підбадьорував батько, – ану пригадай.
Володька мовчав.
– Володько-о! Це що таке? Ану, зараз же покажи, сучий сину, де дідусь Ленін.
Цей тон уже зовсім не подобався Володці, він пхикнув, злякано поглянув на чужого, страшного дядю і, не роздивившись добре, ткнув пальчиком на портрет Калініна. Тої ж хвилини він опинився на долівці. Такого скандалу тато вже ніяк не міг стерпіти, він уп'явся в сина злими очима й сердито зашипів:
– Ах ти мерзота та-а-ка! Забув уже, де дідусь Ленін, ледацюго! Піди зараз же мені в куток, сучий син! Я тебе провчу, шельма, як забувати!
Володька, схлипуючи, покірно почимчикував до знайомого кутка.
__________
Юрій Вухналь
Думочки й розмовочки
Майдан. Святкують річницю Жовтня. Ідуть тисячні демонстрації, карнавали, квітнуть червоні прапори.
В тісному провулочкові притулилася невеличка групка. Попереду всіх кореспондент закордонної буржуазної газетки.
Кореспондент (озираючись, похапливо нотує собі в бльокнот): «Повстання. Народ не витримав 11-річного більшовицького тягара й 7 листопада з прапорами й гімнами вийшов на вулицю. Військо приєдналося до повстанців. Повстанці закликають: «повстаньте, гнані і голодні»... (Побачивши карнавальне авто з попами й офіцерами, кореспондент ще швидше починає писати)... «Рухом керують офіцери старої армії, священики благословляють повстання»...
Громадянин з цапиною борідкою (злорадно): Е, хоч і 11 річницю святкуєте, а неписьменність таки не ліквідували!
Обивателька: Ах, мадам Пищимуха! Зараз ще нічого, а раніш було – жах! Ви уявіть собі, – цукру у вічі не бачили, з сахарином чай пили.
Бюрократ (розглядаючи гасло): І тут не так як слід. І гасло чітко написано, і підпис у куточку поставлено, а от завірити відповідною печаткою ніхто не додумався.
Розтратник (ще не викритий, каже сам до себе): Була не була, признаюся. Може, приймуть до уваги, що в свято признався, й скостять який рік.
П'яниця (розчаровано): Хіба це свято – жодного п'яного на вулиці не побачиш.