Прогульник: Хороше свято, як би воно та щодня було. Лафа!
Поет Кочерга-Кочерженко: Дійсно, яка краса, грандіозність, радість! Але чорт його знає – ніяк до слова «Жовтень» рими не підшукаю.
Папа – «друг дітей» (стоїть з маленьким сином і, побачивши дитячі колони, радісно вигукує): Он діточки – квіточки, зміна наша майбутня! Ой, господи, як душа радіє! (звертається до сина): Помахай, Володю, їм прапорцем, помахай, синашу! (синок салютує дітям – враз «папа» хмурить брови й злісно шипить до дитини): – Де ото прапорець закаляв, сучий сину, га? Казав тобі – бережи… – ух ти мерзотник – прийдемо додому, я тебе провчу, у кутку три години стоятимеш!
Куркуль (дивиться з жалем на червоні прапори): Господи боже мій, скільки штанів з них би вийшло...
Колишня людина (підходить гордо до гурту й, чемно вклоняючись, каже товстим пропитим голосом): По случаю Октябрьской революции бывшему человеку подайте кто сколько может.
Непман (сумно): Вже… 11 років.
Оптиміст (солоденько): От краса, так краса! Не можу, присягаюся Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом – не можу! Ура! Хай живе всесвітній Жовтень! Ура! Ура!!! Ура!!!
Песиміст (похмуро): Перспектив не видно... Будні!
Федько Гуска (якого позавчора з комсомолу викинули): Ех, порідшали лави старої гвардії.
__________
«Електрифікація»
Онопрій Іванович громадянин Ріпиця мовчки кляв насамперед трамвай, потім електрику, її винахідників, людей, що притиснули його в куток і в кінець об'яву про позику індустріялізації країни в яку йому доводилось час-од-часу тикатись носом, коли трамвай рвучко зупинявся на зупинках.
Онопрій Іванович, притиснутий до вищезазначеної об'яви, не міг не лише повернутись і стати зручніше, а навіть і поворухнутися.
Сукупність таких неприємних фактів наповнила істоту Ріпиці таким незадоволенням і злістю, що я, правду кажучи, не беруся цього змалювати.
Тикнувшись удесяте в об'яву, Онопрій Іванович обурився на владу:
– Хех! Строїтелі… Давай, мовляв, громадянине Ріпице, грошенят, ми соціялізм в одній країні будемо будувати. Дулю я вам дам, з якої милости?! Ви, не позичаючи, збудуйте, своїми силами, а то чого захотіли! Це й я так можу; дайте мені, то я вам сам соціялізм не то що в одній країні, а в дворі в себе збудую. Знаю я оті позики, знаю!
Думки Онопрія Івановича припинив незнайомий голос позаду, голос той незадоволено звертався до когось:
– З нашими каші не звариш і заліза не накуєш, бігав, організовував, помешкання підшукував, словом, всю організаційну роботу сам провів, і що ж ти думав – не зійшлися, часу їм не було... Ех... – ображено зідхає голос.
Онопрію Івановичу цей голос не подобається, він певен, що власник його обов'язково голодранець і взагалі з комуністів, і він у думці іронізує з нього:
– Хах! Організатор... Збори він збирає, а скажи ти мені, кому охота на ті збори ходити, ну скажи на милість, кому? Хто розумний на збори ходить, хто? Конешно – ніхто. Рощоту немає...
– А у нас не-е, – відповідає з радісною погордою другий дужий, простужений голос. – Сказано – зроблено, ніякої тяганини й бюрократизму. Призначили на вечір пленум і готово – як одна душа зібралися: електромонтер – Павло Матвійович, електротехнік – Гаврило Калістратович, провідчик – Серафім Митрофанович, Дем'ян Петрович, Свирид Павлович і я. Зібралися і зразу – вступний внесок по три карбованці з рила.
– Та ну-у? – дивується перший голос, – по три?
– Да, чесне слово, по три, – запевняє другий.
– По три з рила, – обурено вщерть думає громадянин Ріпиця, – по три карбованці вони внески роблять, а діти наверняка ж босі й голі, грошей од получки до получки, мабуть, не вистачає, хлібом сухим душаться, а вони збори збирають, пленуми всякі, внески в три карбованці дають, ще й радіють, а скажіть на милість, чого радіти?
– Спочатку все добре було, – мирно й тихо, – розповідає далі простужений голос, – а потім електротехнік з Свиридом Павловичем завівся, як зняли бучу, хоч з хати тікай. Свирид Павлович електротехніка Гаврила Калістратовича образив. «Ти, – говорить, – хіба електротехнік, ти – ніщо. Вас усіх поразганяти треба з електростанції, сотні вас там ходять, а пуття немає, чи мислено, – каже Свирид Павлович, – щоб на десятому році революції огонь щовечора гас».
«Конешно, розігнати таких треба, факт – дармоїди, – з радістю приєднується Онопрій Іванович до невідомого Свирида Павловича, – за що тільки й гроші їм платять!»