— Якщо я, як мужчина, втратив красу власної зачіски, то тільки тому, що завжди схилявся перед жіночою красою.
Пасажири вагона провели жартівника поблажливими поглядами. Вайс теж усміхнувся, а коли він поліз на лавку, то боляче вдарився коліном об чемодан Папке, що знову стояв на своєму місці. Вайс поклав голову на його тверде ребро з такою насолодою, немовби це був не чемодан, а пухова подушка.
Тривога минула, і він нарешті заспокоївся — очевидно, у чемодані Папке нічого небезпечного для нього, Вайса, не було. Тільки зараз Йоганн зрозумів, як неймовірно тяжко йому носити ту личину, яку він на себе надів. Лише кілька хвилин без неї — і він зразу відчув, нібито помацки повзе в темряві несходженою гірською стежкою над прірвою. Стежка обривається, здається, попереду загибель — і раптом під ногою опора, він переступив через провалля і знову опинився на стежці.
За останні місяці в Йоганна виробилася майже автоматична здатність до холодного, чіткого самоспостереження. У нього з'явилася звичка хвалити чи засуджувати себе, як стороннього, подобатись собі чи не подобатись, зневажати себе чи захоплюватися собою. Він відділяв від себе свою нову личину і з уважною, прискіпливою цікавістю досліджував її життєздатність. Вайс відчував щось схоже на насолоду, коли мав цілковиту владу над цією личиною.
Він розумів, що в хвилину небезпеки привласнену ним личину можуть здерти з нього з його вини; він повністю залежав від того, наскільки вона міцна, бо тільки вона єдина могла врятувати його такого, який він є насправді.
Ця залежність від того себе, до якого він не міг перебороти почуття ворожості і зневаги, інколи так виснажувала духовні сили, що для відновлення їх потрібна була, хоч на найкоротший час, цілюща самотність.
Та коли він нарешті міг лишитися наодинці з собою, приходила нічим не зборима туга від утрати світу, що становив сутність його «я». І той світ був живий, прекрасний, справжній, а його теперішній світ здавався вигаданим, туманним, важким, як маячний сон.
Ніколи він не думав, що найважчим, найнестерпнішим у тій місії, яку він обрав, буде оце небезпечне роздвоєння свідомості.
Напочатку його навіть захоплювала гра: влізти в шкуру іншої людини, вгадувати її думки й радіти, коли вони точно збігалися з тим уявленням, яке має виникати про цю людину в інших людей.
Але згодом він зрозумів, що чим успішніше він зливається зі своєю новою личиною, тим пекучіша потім у хвилини короткої самотності його туга за втратою того світу, який все далі й далі відходив од нього, за втратою себе такого, яким він був і вже не міг бути, не мав права бути.
У хвилини втоми його охоплювало болісне відчуття, ніби він увесь складений із протезів, що ні на мить не скидаються, і ніколи не відчує себе справжньою, живою людиною, ніколи вже не зможе повно сприймати життя й людей такими, які вони є, і себе таким, яким він був.
Один з наставників казав йому, що момент тяжкої кризи обов'язково настане і подолати її болісно, нелегко. Так, тепер він розумів, як нелегко. Розумів, що переїзд через радянський кордон означатиме не тільки виконання частини завдання. Переїзд означає необоротний відтин од того життя, за межами якого його личина ще більше пануватиме над ним, над його справжньою сутністю, і чим покірніше він служитиме цій личині, тим повніше й успішніше він виконає свій обов'язок.
Він неохоче розлучався з коротким перепочинком після тієї небезпеки, з якої його виручив Бруно.
У Белостоку Вайс не вийшов на вокзал, куди кинулись всі пасажири скуповувати курей, яйця, здобні булки, ковбаси.
У спорожнілому вагоні він грав у шахи з Бруно. Замислено погладжуючи свою лисину, Бруно бубонів:
— Добра штука оцей твій Папке: півчемодана банок з чорним кав'яром, хутра і контрабандний мотлох. Хазяйський чолов'яга! Чемодан віддаси йому, як тільки перетнете кордон, твої речі не перевірятимуть. Мені доведеться затримались на кордоні. В усьому іншому все лишається так, як домовились. Головне — не проявляй особливої ініціативи. Нам потрібен Йоганн Вайс. І не потрібен і ще довго не буде потрібен Олександр Бєлов. Зрозуміло?
У вагоні з'явився пасажир, насилу підтримуючи підборіддям гору пакунків. Бруно урочисто промовив, посуваючи фігуру на шаховій дошці: