Було дещо таке, чого Вайс не знав.
Коли Генріх Шварцкопф разом з Папке приїхав на вокзал, тут на нього чекав Гольдблат.
Професор мав поганий вигляд. Обличчя запухле, в набряках, він важко спирався на палицю з чорним гумовим наконечником.
Генріх збентежився, побачивши Гольдблата. Але професор витлумачив його збентеження по-своєму, вигідно для Генріха. Він сказав:
— Я розумію тебе, Генріху. Але Берта запальна. Я впевнений, що вона в ці хвилини гірко переживає розлуку з тобою. — Професор мав рацію: Берта справді гірко переживала, але не тому, що Генріх їхав, — з ним, вона вважала, уже все покінчено, їй було боляче за батька, який всупереч усьому, що сталося, зважився, на знак дружби із старим Шварцкопфом, на нічим не виправданий вчинок.
Професор прийшов на вокзал з товстою папкою. У ній були роботи Гольдблата, які Функ намагався нещодавно забрати з квартири професора. (Цю темну справу Функу не вдалося довести до кінця: вчасно втрутився карний розшук). І ось професор вирішив кілька своїх особливо цінних праць подарувати синові покійного друга.
Простягаючи Генріху перетягнуту ременем папку з кресленнями, професор сказав:
— Візьми, Генріху. Ти можеш продати мої креслення якій-небудь фірмі. Якщо тобі там буде важко й ти захочеш повернутися додому…
Генріх зблід і сказав:
— Я у вас нічого не візьму.
— Даремно, — сказав професор і, уважно глянувши Генріхові у вічі, додав: — Адже ти хотів мати їх. Але чомусь іншим способом, обминувши мене.
Папке ступив до Гольдблата.
— Дозвольте, професоре. — І, кивнувши на Генріха, промовив, немовби вибачаючись за нього: — Він просто не розуміє, який ви йому робите неоціненний подарунок.
— Ні, — сказав професор. — Вам я цього не даю. — І притис папку до грудей.
— Ходімо, — наказав Генріх і штовхнув Папке так, що той ледве встояв на місці.
— Бідолашний Генріх, — сказав професор. І повторив: — Бідолашний хлопчик.
Берта застала тільки кінець цієї сцени — не витримавши, вона приїхала слідом за батьком на вокзал.
Не глянувши на Генріха, вона взяла в батька папку й, підтримуючи його під руку, вивела на вокзальну площу.
У таксі професорові ще погіршало. Йому не слід було після серцевого приступу одразу виходити з дому. Та він кріпився, казав доньці, втішаючи її:
— Повір мені, Берто. Якби Генріх узяв мою папку, я б з легким серцем викреслив цю людину зі своєї пам'яті й домігся б, щоб і ти зробила так само. Та він не взяв її. Виходить, у ньому лишилася краплина совісті. І тепер мені жаль цього хлопчика.
— Тату, — засмучено мовила Берта. — В Берліні він надіне на рукав пов’язку зі свастикою і більше пишатиметься своїм дядьком штурмбанфюрером Шварцкопфом, аніж своїм батьком — інженером Рудольфом Шварцкопфом, який називав тебе своїм другом.
Професор уперто одказав:
— Ні, Берто, ні. Все-таки він не наважився взяти в мене папку.
Всього цього Вайс не знав.
Пройшовши через весь поїзд, Вайс обережно постукав у двері купе м'якого вагона.
Генріх стримано всміхнувся Вайсові, недбало відрекомендував його літній жінці з жовтим обличчям, що аж запливло жиром, запропонував кави з термоса, потім спитав:
— Ну, як подорожуєш? — і, не вислухавши відповіді, шанобливо звернувся до своєї попутниці: — Якщо вам, баронесо, потрібен будо пристойний шофер… — повів очима на Вайса, — мій батько був ним задоволений.
Хоч у Шварцкопфів не було своєї машини й, отже, Вайс не міг служити в них шофером, вія устав і схилив голову перед жінкою, показуючи свою готовність до послуг. Вона зітхнула й сказала, звертаючись до Генріха:
— На жаль, він молодий, і йому доведеться йти в солдати. А в мене не досить зв'язків серед наці, щоб звільнити потрібну людину від армії.
— А фельдмаршал? — нагадав Генріх.
Баронеса відповіла з гідністю:
— У мене є родичі серед знатних сімей Німеччини, однак я не знаю, в яких вони стосунках з цим нашим фюрером. — Усміхнулась: — Кайзер не відзначався великим розумом, та все-таки в нього вистачало глузду високо цінити аристократію.
— Запевняю вас, — жваво сказав Генріх, — фюрер завжди спирається на підтримку знатних сімей Німеччини.
— Так, я про це читала, — згодилася баронеса. — Але особливо прихильно ставиться він до промисловців.
— Так само, як і ті до нього, — зауважив Генріх.
— Але навіщо ж тоді він називав свою партію націонал-соціалістською? Хіба не розумніше обмежитися формулою національної єдності? Соціалістська — це звучить тривожно.