І ось усе, що повільно, терпеливо готував Йоганн, що становило головне в розробці його задуму, обірвалося.
Другого ранку Йоганн знову пішов на Центральний переселенський пункт.
Шульц зустрів його схвальним смішком.
— А ти не такий уже і йолоп, як про тебе подумав пан оберштурмбанфюрер, — сказав він, поплескуючи Йоганна по плечу. — Виявляється, ти знайомий з оберштурмбанфюрером Шварцкопфом?
— Та що ви, — здивувався Вайс, — хіба я можу бути знайомий з такою особою! Але я працював у його брата, Рудольфа Шварцкопфа, і син пана Шварцкопфа рекомендував мене панові оберштурмбанфюреру.
— Гаразд, — приязно сказав Шульц. — Я накажу взяти тебе в наш гараж. Але хто це для тебе зробив? Сподіваюсь, завжди пам'ятатимеш?
— Весь до ваших послуг. — Вайс схопився, клацнув каблуками, витягнувши руки по швах.
Цього дня Вайс пройшов процедуру оформлення на службу в Айнвандерерцентральштелле.
Кімнату Йоганн найняв у квартирі фрау Дітмар і, недорого. Певне, хазяйку підкупила покірливість, з якою він прийняв її беззастережне правило:
— Ніяких жінок!
Йоганн опустив очі й так цнотливо зніяковів, що хазяйка, фрау Дітмар, змилостивившись, пояснила:
— Принаймні не в моєму домі.
Йоганн пробелькотів збентежено:
— Я молодий, мадам, і не збираюсь женитися.
— Прибирати свою кімнату ви мусите самі!
— Пані Дітмар, моя покійна тітка доручала мені всякі домашні справи, і далебі… Ви переконаєтесь…
— Чому тітка?
— Я сирота, мадам.
— О! — вигукнула милостиво фрау Дітмар. — Бідолашний хлопчик! — І, розчулившись, запропонувала Йоганнові кави в малесенькій кухні, що сяяла такою чистотою, яка буває тільки в операційній.
Невисока, повна, кругловида, з побляклими голубими опуклими очима й скорботними зморщечками в куточках рота, фрау Дітмар зберегла, незважаючи на свій вік, риси колишньої миловидності. Але з її одягу, з манер, з виразу обличчя можна було зрозуміти, що вона давно змирилася з тим, що її жіночий вік кінчився.
За кавою в пориві несподіваної симпатії, властивої самотнім людям, що стомилися від своєї самотності, вона залюбки щиро розповіла йому про себе.
Фрау Аннель Дітмар належала до старовинного німецького роду, нащадки якого з часом розорилися і змушені були шукати щастя на чужині. Її покійні батьки прожили все життя в Польщі. В шістнадцять років Аннель вийшла заміж за інженера Йоахіма Дітмара, старшого за неї на п'ятнадцять років. Інженер був людиною не дуже спритною і везучою. Ці риси поглиблювалися надмірно делікатною чесністю, за яку його не раз звинувачували власники фірми в нечесності. Помер він од серцевого приступу після чергової образи, якої завдав йому інспектор фірми, — він обізвав його тупицею і дурнем.
Інженер Дітмар, згідно з технологією, дав вказівку взяти високолеговану сталь для виготовлення деталей верстатів, що експортуються за кордон. Та це не відповідало політичним цілям Німеччини й економічним інтересам фірми.
Хіба ж пан Дітмар знав, наприклад, що з благословення Герінга начальник абверу Канаріс через треті країни налагодив таємний продаж зброї іспанським республіканцям, щоб послабити їхню боєздатність? Для цього в Чехословаччині, в балканських та інших державах було закуплено старі гвинтівки, карабіни, боєприпаси, гранати. Усе це звозили до Німеччини. Есесівські зброярі відпилювали ударники, псували патрони, зменшували порохові заряди в гранатах або ж вставляли в них висадники миттєвої дії. Після переробки негодящу зброю посилали до Польщі, Фінляндії, Чехословаччини, Голландії та перепродували за золото іспанському республіканському урядові.
Щось схоже на це вирішили зробити з власної ініціативи хазяї фірми, де служив Дітмар: вони почали виробляти окремі деталі верстатів, призначених на експорт, не з високолегованої, як того вимагала технологія, а з низькопробної сталі.
Одне слово, фрау Дітмар стала вдовою. Її син, Фрідріх, вступив до Берлінського університету, де виявилися його блискучі здібності до математики.