Убивця в машині їде швидко.
Але думає він лише про човен.
І про річку, яка називається Харон.
Тому він розганяється ще швидше.
Уявляючи пустелі, які чекають його на заході.
Пістолет убивці летить крізь тіні, повільно, ніби занурюючись у глибини кривавого моря. Він приземляється на стару рукавичку, розкрита долоня — наче порожня колиска, сухі пальці скрючені, ніби готуються вхопити.
Тонкий промінь місячного світла розтинає переплетені гілки дуба та знаходить пістолет і рукавичку. Руків’я пістолета ще вологе від поту вбивці, і воно зволожує суху шкіру. Зовсім трохи, але все-таки… піт убивці потрапляє на неї й змішується з матеріями, не баченими і не чуваними на опівнічному вітрі. Чари теж летять на цьому вітрі, вони линуть уздовж сухого русла річки невидимо, однак матеріально… і йдуть вони з іншого джерела, яке незабаром розкриється.
Так. Вогнища не палахкотять, не киплять чаклунські котли, але чари є. Це диво, народжене кров’ю. Пальці рукавички, урухомлювані його силою, викривляються й стискаються. Сирий червоний запах висить у повітрі, і рукавичка жадібно чіпляється за нього.
На кілька сотень ярдів вище вздовж сухого русла річки кричить молода жінка. Її рот наповнюється кров’ю, і дрібні червоні бризки вилітають у повітря, коли зі щелепою стикається кулак. Злива ударів звалюється на неї тінями, і тіні важкі від слів. Жінка чує і відчуває їх, і відчуває їхню вагу. Слова й удари сиплються рівними, спокійними порціями, ніби добре відпрацьованими, спрямованими на досягнення певної мети. Невдовзі крики жінки майже перетворюються на умовний рефлекс, бо (багато в чому) так із нею траплялося завжди.
Чоловіки — поліцейські. Жінка — відьма. Чоловіки, звісно, цього не знають. Вони знають лише те, що вона подорожує попутками й опинилася не на тому боці міського кордону після настання темряви. Та ще й жінка не така вже досвідчена відьма. Її чаклунство завжди народжувалося з необхідності й мало досить обережний характер найгіршого штибу. Провадиться воно з використанням кількох нехитрих пристроїв, які вона носить у рюкзаку, і родинного дару, успадкованого від бабусі. Цього тижня її чари були найпростішими: 1) офіціантка забуде принести рахунок, 2) я єдина, хто знає про кімнату 23 в мотелі «Трейдвіндс», і 3) ці поліцейські не побачать мене дорогою… мене взагалі тут немає.
Ясна річ, Чаклунство Номер Три не спрацювало. Шкода! І ось відьма тут, на краю сухого русла річки, за кілька кроків від мосту, яким вона вже ніколи не перейде, і від можливого порятунку, якого їй уже не побачити. Копи майже закінчили з нею. Рюкзачок під її хребтом, і від нього вже не буде користі, як і від дрібного чаклунства, яке в ньому міститься. Але кров ллється — її кров, — а це вже зовсім інша справа… Це диво, про яке вона досі не знала, це чари, до яких вона досі не наважувалася вдаватися через страх перед якоюсь безмірною ганьбою, від котрої застерігала її бабуся.
Звичайно, відьма ніколи не розуміла бабусиних застережень. По-справжньому — ніколи. Якби розуміла… Зараз усе могло бути інакше. За все треба платити, особливо за силу. Але, можливо, розуміння цієї істини стане початком чогось нового для відьми. Бо незабаром усе зміниться, як змінилося для вбивці, який зараз витискає педаль газу і мчить крізь кордон округу за двадцять миль звідси. Дорога перед ним чорна, і вікно в машині опущене назустріч темряві, і (для нього) ніч, як і раніше, несе музику річки, глибокої річки, яка залишилася позаду… і (можливо) ще глибшої річки, яка чекає попереду.
Убивця стискає кермо й уявляє собі румпель. То непритомніючи, то приходячи до тями, відьма теж чує річку. Потім уже й інші звуки розтинають ніч. Вони починаються під мостом, і перший — народжений металом. Старий магазинний візок починає згортатися, перетворюючись на скелетоподібне щось, червона ручка, за яку трималося стільки рук, витягується, немов назустріч іще одній руці, поки не досягає рукавички, що стискає пістолет убивці. Червона пластикова оболонка ручки розщеплюється, плавиться, і п’ять червоних пальців наповнюють рукавичку. Шматки старого електричного дроту венами вплітаються в червоні ребра візка. Незабаром істота набуває форми — і на повен зріст випростовується річ, яка ніколи досі не стояла. І хоч ступні-коліщатка не пристосовані для пересування по рогозі, непотребу та напіврідкому бруду, воно, скриплячи і підскакуючи, прямує до закинутого «крайслера», який провів зиму під водою, де служив сомам за будинок.
Тепер, наприкінці літа, у «крайслері» живуть москіти і стоноги. Звичайно, човгун у рукавичці не переймається цими істотами. Він засовує пістолет убивці між двох металевих ребер, потім рукою в рукавичці відчиняє багажник. Усередині майже нічого немає, лише під зіпрілою запаскою лежить старий домкрат, але й він згодиться.
Човгун низько нахиляється, дротове плече без руки випускає павутину червоних металевих жил, вони охоплюють укриту зазубринами арматуру домкрата, підтягують його і вставляють у гніздо, що вже чекає. Тепер човгун має ще одну руку, друга важча за першу. Істота похитує нею. Випробовує. І, хоч немає вух, істота чує шепіт металу в темряві, так само мовчазній, як місячне світло. Ще кілька помахів — і метал стає пружним, ніби знайшовши власне життя.
Знову крик за кілька сотень ярдів угору вздовж сухого русла річки.
Підготована істота повільно рухається туди, звідки чути галас.
У неї немає голови.
Поки що.
Але задля нагальної справи голова не потрібна.
До того ж у подібних до цього місцях голову знайти неважко.
Зрештою, шлях щільно вимощений сміттям.
— Схоже, з цією веселощі закінчилися, — говорить офіцер Гордон.
— Нєа. Не думаю, — каже офіцер Паркс. — Узагалі-то, я гадаю, ця маленька погань готова до другого заходу. Чи не так, золотко?
На це запитання відповіді немає. Паркс сміється, витираючи розбитий кулак об сорочку-однострій. Дідько, завтра кімната для прання в його будинку, певно, матиме вигляд бійні. А заднє сидіння патрульної машини? Де вони почали обробляти цю маленьку погань? Ох, чоловіче. Він радий, що вночі так багато тіней, які накривають цей роршахівський гармидер, який там напевне залишився.
Але такою є розплата за силу. Якщо хочеш влади, будь здатний влаштувати гармидер. Це факт. Шлях до господаря становища не встелений трояндами. Паркс дізнався про це давно й досі завзято вірить у це. Зараз ця думка навіть якось заспокоює. Паркс аж мало не розсміявся, але…
За його плечем лунає інший сміх. Він схожий на металевий скрегіт пилки, анітрохи не приємний. Паркс розвертається, вихоплюючи в темряві пістолет, не розуміючи, що навіть якби його рука рухалася зі швидкістю блискавки, то й тоді цей рух виявився б надто повільним.
Бо щось уже стоїть за його спиною. Щось… і воно сміється нелюдським сміхом. Крізь крони дерев пробивається лише один промінчик місячного світла, але Паркс бачить, що істота вже майже насіла на нього. Господи… Її рухи стрімкі, вона схожа на скелет, і металевий сміх оточує її луною, наче опинився всередині моторошної жерстяної банки, і… Господи Ісусе! У істоти замість голови відро, іржаве відро, помережане дірами, і…
Відьма бачить усе це, але не вірить своїм очам. Мабуть, вона спить. Істота зроблена з металу, і вона червона… як кров. Одна з рук — автомобільний домкрат — робить смертоносний порух. Прямий удар перетворює очне яблуко першого поліцейського на кашу і проходить прямісінько крізь нього, пробиваючи розташовану за оком кістку і прокладаючи шлях через мозок.
Поліцейський падає, човгун рушає далі. Його вдягнені в рукавичку металеві пальці піднімають пістолет і стріляють. Один, два, три швидкі (і влучні) постріли. Кров б’є з рота другого поліцейського, коли він завалюється на землю. Човгун тим часом рухається вперед, бо робота ще не закінчена. Рукавичка зникла з руки істоти. П’ять гострих металевих пальців блищать у місячному світлі. Відьма на мить знову непритомніє. Потім спалах, схожий на потужний електричний розряд, заповнює її череп, і розум оживає. У розпухлих очах туман… Але відьма бачить, що істота наближається до неї. Пружна хода. Брязкіт. Місячне світло проходить крізь тіло істоти, мов крізь решето. Скульптура, яка втекла з божевільного музею. Порушила ще й плин часу, бо кілька секунд просто зникло.