Чимось особистим відзначити ювілей і віддати належне тій довгій подорожі, яку ми здійснили разом.
Стільки всього сталося за ці двадцять п’ять років: журнал породив книгу в палітурці… і дешеві видання в м’якій обкладинці… і комікси… і футболки… і електронні книги… і ще безліч кльових речей, які з’являться в майбутньому.
І стільки всього сталося в реальному житті: шлюб, двійко дивовижних дітлахів, утрата моєї найстаршої сестри, рак, за рік знову рак, утрата батьків.
Інакше кажучи, життя йшло.
І певною мірою «Танок на цвинтарі» був свідком усього цього.
Був частиною цього всього.
Книга, яку ви тримаєте в руках, дуже особиста для мене.
У певному сенсі, це моя маленька святкова вечірка, що відбулася через двадцять п’ять років.
Книга ця зроблена невеликою навмисно. Я хотів включити до неї лише тих письменників, які, на мою думку, не менше, ніж я, відповідальні за те, що «Танок на цвинтарі» існує й до сьогодні.
Не зупинятимуся окремо на кожному з авторів. Вони знають, чому опинилися тут.
Кілька письменників не потрапили сюди через свої робочі графіки — ідея скласти цю збірку виникла в мене лише два тижні тому; чому б і ні, чи не так? — хоча кожен із них казав, що хоче, щоб його твір увійшов до збірки.
І ще декого, на жаль, уже немає. Мені б дуже хотілося, щоб Дейв Сильва був іще живий, щоб з’явився на цих сторінках. Те саме можна сказати про Чарлі Ґранта, Рика Хаунтала і Білла Реллінґа. Тоді, коли все починалося, вони вірили в мене, і їхня віра означала так багато…
Зараз грудень 2013-го. Я безмежно вдячний усім і кожному, хто коли-небудь поділився своїм талантом із журналом; дивовижному постійному складу і безлічі півставочників. У мене немає іншого способу віддячити вам, окрім як далі робити те, чим я займався останні двадцять п’ять років. Сподіваюся, цього достатньо.
Отже, вимикайте світло, перегортайте сторінку, беріть мене за руку і починайте танок…
Ричард Чизмар
Стівен Кінг
Літній грім
Із Робінсоном було все гаразд, поки в порядку був Ґендальф. Не в тому сенсі, що навкруги все гаразд, а в тому, що життя йде собі потихеньку день за днем. Він, траплялося, прокидався посеред ночі, нерідко у сльозах від снів — таких виразних! — у яких Діана й Еллен були живі. Але коли він піднімав Ґендальфа з підстилки в кутку, де той спав, і клав на ліжко, зазвичай удавалося знову заснути. А щодо Ґендальфа — тому було байдуже, де спати, і, якщо Робінсон присував його до себе, це теж було нормально. Тепло, сухо й безпечно. Його врятували. А Ґендальф нічого більше і не потребував.
Коли поруч істота, про яку треба дбати, завжди почуваєшся краще. Робінсон проїжджав до сільської крамниці п’ять миль по шосе 19 (Ґендальф сидів на пасажирському місці пікапа — вуха сторчма, очі горять) і запасався там собачим кормом. Магазин був покинутий і, зрозуміло, розграбований, але на «Юканубу» ніхто не зазіхнув. Після Шостого Червня про домашніх тварин люди думали найменше. Такий висновок зробив Робінсон.
Решту часу вони вдвох проводили біля озера. У коморі було повно їжі, а внизу — коробок з усякою всячиною. Він нерідко жартував, що Діана готувалася до кінця світу, але виходило, що сміявся з самого себе. Точніше, з них обох, бо Діана, звісно, й уявити не могла, що кінець світу застане її в Бостоні з донькою за вивченням можливості вступу до коледжу Емерсона. Їжі було стільки, що він один і за все життя не з’їв би. У цьому Робінсон не сумнівався. Тимлін сказав, що вони приречені.
Якщо так, то в тієї смерті, що прийшла, приємна зовнішність. Стояла тепла безхмарна погода. У минулі часи озеро Покомтук аж кишіло катерами та гідроциклами (які, бурчали старі, убивали рибу), але цього літа тут було тихо, якщо не зважати на нічні крики гагар, але й тих, здається, поменшало. Спочатку Робінсон думав, що це розпалилася його уява, уражена горем так само, як решта розумового апарату, але Тимлін запевнив, що це не так.
— Хіба ти не помітив, що сухопутних птахів майже не залишилося? Уранці не щебечуть синиці, удень не каркають ворони. До вересня гагари зникнуть так само, як ті гади, що це зробили. Риба проживе трохи довше, але потім і вона загине. Як загинули олені, кролики та бурундуки.
Щодо цих диких тварин, тут годі й сперечатися. Робінсон сам бачив з десяток мертвих оленів обабіч дороги біля озера і ще декілька біля шосе 19 того разу, коли вони з Ґендальфом їздили до універмагу «Карсон Корнерс», вивіска якого «КУПУЙТЕ ВЕРМОНТСЬКИЙ СИР І СИРОП ТУТ» тепер не висіла над входом, а валялася написом униз поруч із сухими газовими насосами. Але найстрашніші наслідки масової загибелі тварин крилися в лісі. Коли вітер дув зі сходу, у бік озера, а не від нього, смерділо нестерпно. Спека не допомагала, і Робінсон запитав, що буде з ядерною зимою.