— Чотириста сорок, — відразу ж оголосив Суботик, а пан Пляшкер записав результат.
Отак вони працювали й далі. А коли повернувся шеф, Суботик уже сидів під столом, а пан Пляшкер прицілювався і кидав у кошик паперові кульки.
— Вам що, нічого робити, Пляшкере? — суворо запитав пан Обердубер.
— Нічого, пане Обердубере! — радісно відповів пан Пляшкер.
— А як ваші підрахунки?
— Я все підрахував.
— Не може бути! — вигукнув шеф і вийняв з кишені аркуша, на якому були записані результати. — Читайте, що у вас там вийшло!
Пан Пляшкер брав один рахунок по одному й називав суми так швидко, що шеф ледве встигав зіставляти їх зі своїми.
— Неймовірно! — дивом дивувався пан Обердубер. — Ви, певно, користувалися арифмометром, поки мене не було?
— Ні, не користувався, — заперечив пан Пляшкер. — Усе підраховано в думці.
Він сказав правду. Адже підрахунки й справді було зроблено в думці. Щоправда, зробив їх Суботик...
— Для того, щоб підрахувати все це в думці, потрібно не менше, як шість годин, — сказав пан Обердубер.
— А вже минуло вісім годин відтоді, як ми почали працювати, — сказав на те Суботик голосом пана Пляшкера. — Уже п’ята година!
— Цить! — злякано шепнув пан Пляшкер.
— П’ята година? — запитав шеф і, обернувшись, подивився на великого годинника, що висів над дверима.
Годинник показував рівно п’яту годину.
Доки здивований пан Обердубер розглядав стрілки, Суботик поповзом підкрався до шефа і спритно витяг у нього з кишені камізельки годинника. Миттю переставив стрілки на п’яту годину і нечутно поклав годинника назад у кишеню.
За мить пан Обердубер тремтячими пальцями витяг із кишені того самого годинника за ланцюжок, подивився на циферблат і простогнав:
— Справді п’ята година! Оце дивина! А я ладен був присягнутися, що тепер не більше дванадцятої!
Суботик тим часом знову заліз у свою схованку і звідти озвався:
— Дуже схоже на те, що ви втратили пам’ять, пане Обердубере.
— Втратив пам’ять? — злякано перепитав шеф. Він знову зробив кульку з аркуша, на якому були записані результати обрахунків, націлився й кинув, намагаючись попасти в кошик, але схибив. Кулька впала поруч із кошиком.
Через якусь мить кулька повторила той самий шлях у зворотному напрямку і впала на стіл пана Обердубера.
— Пляшкере, що ви собі дозволяєте? — гримнув шеф.
— Нічого такого я собі не дозволяю. Я тут ні до чого! — відповів пан Пляшкер.
Це була щира правда, але пан Пляшкер почувався дуже незручно. Ну як примусити Суботика припинити бешкети і водночас не виказати його присутності?
Пан Обердубер іще раз пожбурив паперову кульку в кошик, пильнуючи поглядом пана Пляшкера.
Той незворушно сидів за своїм столиком і складав докупи папери. І все ж за хвильку паперова кулька повернулася на великий письмовий стіл пана Обердубера.
— Диво та й годі, — пробурмотів шеф і кинув паперову кульку втретє. Цього разу він поцілив у кошик.
— Закінчуйте роботу, Пляшкере! Досить працювати, — сказав він. — Шукаючи ключа, я страшенно втомився. Сьогодні хочу раніше лягти спати.
— Мені здається, годинник іде неправильно, пане Обердубере. Я побуду тут іще трохи.
— Якщо я кажу вам іти додому — значить, треба йти! Зрозуміло? — гримнув пан Обердубер.
— Воля ваша, — відповів пан Пляшкер і підвівся.
Аж тут на письмовий стіл шефа знов упала паперова кулька.
— Знову повернувся цей капосний папір! — прожебонів шеф. — І на ньому щось написано. Це ваша робота, Пляшкере?
— Ні, пане Обердубере, я нічого не писав! — запевнив його пан Пляшкер.
— Але ж тут щось написано! — вигукнув шеф і вдарив рукою по зібганому аркушу.
Пан Пляшкер нахилився над столом.
— Це ваш почерк, пане Обердубере! — сказав він. — Це тільки ви могли написати!
— Мій почерк? Так, справді! — здивовано мовив шеф і розгублено прочитав:
Шеф дістав носовичка, витер піт з потилиці й глухо мовив:
— Пане Пляшкере, мені стає що далі, то гірше. Зоставайтеся вдома до кінця тижня. Мені потрібен негайний відпочинок! Я лягаю спати й спатиму до післязавтра. Зустрінемось аж у понеділок.
Він схопив пана Пляшкера за плечі, випхав його з контори і замкнув двері.
Коли вони вийшли на подвір’я, пан Обердубер раптом здригнувся.
— Який жах! У мене галюцинації! Краще я просплю аж до п’ятниці!
— А що вам привиділося? — запитав пан Пляшкер.
— Таке, чого насправді не буває!
— Що ж саме? — допитувався пан Пляшкер.
Пан Обердубер нахилився до вуха пана Пляшкера і прошепотів:
— Мені здалося, неначе з контори вибігла руда мавпа у водолазному костюмі. Жахливо, еге ж?
— Так, це справді жахливо, — підтвердив пан Пляшкер.
Пан Обердубер пішов спати, а пан Пляшкер звернув за ріг, де Суботик уже чекав на нього.
— Гарні ж у тебе витівки! — докірливо промовив пан Пляшкер.
— Дуже гарні! — весело поправив його Суботик. — Три вільні дні: середа, четвер і п’ятниця! Та й сьогодні ми відробилися опівдні! Чудово! Можна гуляти аж до самого вечора!
— Не маю нічого проти! — весело вигукнув пан Пляшкер і взяв Суботика за руку.
— Тату, що ви можете сказати про мої вірші?
— Надто нахабні, задерикуваті.
— Значить, такі, як треба! Ось послухайте, тату, ще один вірш!
— Знову такий самий нахабний?
— Та ні! Зовсім не нахабний, — запевнив його Суботик і заспівав так голосно, що перехожі поставали й почали розглядатися довкола.
— Але ж не тільки тато! — заперечив пан Пляшкер.
— Звичайно, — погодився Суботик. — Я так сказав тому, що інакше рядок не римується. Ось послухайте ще одного вірша!
— Знову вірш?
— На сьогодні це вже останній!
І Суботик заспівав так само голосисто:
— Що правда, то правда, — погодився пан Пляшкер.
Більше Суботик не складав віршів. Вони пішли гуляти до парку і гуляли аж до пізнього вечора.
9 травня. СЕРЕДА
У середу Суботик знову розбудив пана Пляшкера голосним співом:
Пан Пляшкер підвівся і почав сварити Суботика:
— Чому б тобі зразу не гукнути: “Ось тут я, в кімнаті!” Щоб усі чули, щоб усе місто знало, що ти тут! Учора ми з тобою прохопилися сюди так тихесенько, що ніхто й не помітив, а сьогодні ти ревеш, неначе сирена.
— Я ненароком заспівав так голосно, — виправдовувався Суботик.
— Гарне мені ненароком! Аж шибки забряжчали! А в мене й досі у вухах лящить! — обурювався далі пан Пляшкер. Він підвівся з ліжка й замкнув двері зсередини.
За якусь мить у двері вже грюкала пані Моркван.
— Пане Фляшкере! Чому ви й досі тримаєте в себе отого негідника Робінзона? — вигукнула вона. — Відімкніть двері!