— Ось воно що! — вигукнула вона, побачивши Суботика. — Я так і знала, пане Фляшкере! Ви, мабуть, гадаєте, що я випадково принесла вам сніданок до кімнати? О, ні! Я хотіла побачити, чи тут ще оцей Робінзон! Даю вам десять хвилин. Якщо через десять хвилин цей бешкетник не забереться геть із мого дому, можете складати свої манатки! Ясно?
І вона вибігла з кімнати, гучно хряпнувши дверима.
— Ну от, бачите! — сказав Суботик.
— Нічого я не бачу! Нічогісінько! — вигукнув пан Пляшкер.— Ясно лише одне: пані Моркван виганяє мене з дому.
— Але ж ви одержали те, що просили, чи ні?
— Одержав, — нехотя відповів пан Пляшкер. — Але й це міг бути всього-на-всього випадковий збіг. Зате тепер я знаю, як перевірити, чи справді ти можеш виконувати будь-які бажання.
— Ну, то як? — запитав Суботик.
— А ось зараз я забажаю чогось такого... Чогось виняткового... Чого не може бути... Одне слово, неможливого!
— І що ж це таке?
— Зроби, будь ласка, так, щоб тут у кімнаті пішов сніг.
— Дурне бажання! Ну справді-таки безглузде бажання! — із жалем вимовив Суботик і кинувся до шафи.
— Що тобі там треба? — запитав пан Пляшкер.
— Хочу одягти пальто! — гукнув Суботик із шафи. — А то замерзну!
А в кімнаті вже йшов сніг.
Із північно-східного кутка віяв крижаний вітер. Почалася завірюха. Сніжинки закружляли над ліжком, письмовим столом і шафою. Гардини нап’ялися, а чашки із кавою задзенькотіли жалібно й мерзлякувато.
— Принеси й мені пальто! — гукнув пан Пляшкер. — І не забудь узяти теплі шкарпетки!
За кожним словом із рота йому вихоплювались легенькі хмарки пари. Він сидів у ліжку, сховавши задубілі руки під пахви.
— Буде зроблено! — гукнув Суботик крізь завірюху і почав прокладати собі шлях до ліжка.
Він брів по коліна в снігу, мужньо долаючи відстань між шафою й ліжком. Особливо важко було пройти крізь замети заввишки в метр, що виросли за письмовим столом.
— Треба збудувати захисток, — запропонував Суботик, добувшись нарешті до ліжка, — бо нас геть замете.
Удвох вони почепили над ліжком ковдру й заховалися під нею від хуртовини.
Рейка й гардини не витримали ваги снігу й попадали на підлогу. Крізь химерні візерунки на шибках у кімнату сіялося сяйво теплого ранкового сонця.
Тим часом температура в кімнаті впала далеко нижче нуля. Кава в чашках давно вже замерзла. Письмового столу більше не було видно під заметом, а від стільця виднілася тільки спинка з-під снігу.
— Треба піднятися вище, а то нас замете снігом з головами! — сказав пан Пляшкер.
Аж тут із шафи з гуркотом зірвалася снігова лавина і прокотилася повз пана Пляшкера й Суботика, мало не зачепивши їх.
— На шафу! — скомандував Суботик і поліз перший. Пан Пляшкер поліз слідом за ним.
Тим часом пані Моркван в кухні поглядала на годинника.
— Уже минуло більше десяти хвилин, а той шибеник і досі в домі! — бурчала вона. — От тепер я поквитаюся з Фляшкером! Нарешті я його вижену геть!
Вона вибігла з кухні, промчала коридором, сіпнула двері кімнати пана Пляшкера й вигукнула:
— Пане Фляш...
Вона не встигла доказати. Грізна снігова лавина вихопилася з дверей і накрила її з головою. Неначе велетенська снігова куля, лавина прокотилася коридором і вкотилась на кухню. Тут вона розбилась об кухонну шафу, розлетілася навсебіч і звільнила пані Моркван, яка сиділа в ній, ніби кісточка в сливі.
— Що це за безлад! О моя гарнесенька кухня! Що з нею сталося! — перелякано заголосила пані Моркван і кинулася вигрібати сніг совком.
А в кімнаті, сидячи на шафі, пан Пляшкер і Суботик тісніше горнулися один до одного. Ставало дедалі холодніше, завірюха не вщухала, а шар снігу піднімався дедалі вище. Тепер уже й спинки стільця не було видно.
Раптом із того кутка, де раніше стояв письмовий стіл, пролунало глухе погрозливе ревіння. Із-під снігу вилізло щось величезне, біле і вишкірило пащу з гострими зубами.
— Це-це-це що та-та-таке? — запитав пан Пляшкер і зацокотів зубами від холоду й страху.
— Ма-ма-буть, бі-бі-білий ве-ведмідь, — відцокотів Суботик.
— Де-де-де він у-узявся?
— Де крига й сні-ні-ніг, т-т-там і бі-білі ве-вед-меді...— прожебонів Суботик.
— Може, ме-мені по-побажати, щоб мій ціпок перетворився на рушницю? — подумав уголос пан Пляшкер.
— Хі-хіба ви вмієте стріляти? — запитав Суботик.
— Ні!.. Де б я мі-міг цього на-навчитися?
— То-тоді я знаю краще по-побажання!
— Я-яке?
— По-побажати відлигу!
— З-звичайно! — вигукнув пан Пляшкер і вдарив себе долонею по лобі. — Я так ро-розхвилю-вався, що й не по-подумав про це. Бу-будь ласка, з-зроби так, щоб стало те-тепло і припинилася за-завірюха!
І нараз завірюха вляглася, в кімнаті потеплішало. Сніг танув просто на очах. Краплі спадали із шафи і з книжкових полиць. Невдовзі стало видно спинку стільця, потім письмовий стіл і нарешті ліжко.
Однак розталий сніг перетворився, звичайно, на воду, і ліжко пана Пляшкера, легенько погойдуючись, тихо попливло вздовж стіни. Тим часом із шафи, книжкових полиць та люстри далі бігла вода, і невдовзі поплив стілець. Нарешті на хвилях загойдався й письмовий стіл. Лише білий ведмідь не збирався плавати. Він сидів по шию у воді й дурковато дивився на слоїк з маслом, що вихитувався на хвилях перед самим його ведмежим носом.
— От зараз я провчу цього Фляшкера! — долинув із кухні голос пані Моркван. Вона тільки-но закінчила викидати сніг за вікно. — Він мені заплатить за оцей безлад! Негайно вижену його геть!
Вона вибігла з кухні, промчала коридором, навстіж розчахнула двері в кімнату пана Пляшкера і вигукнула:
— Пане Фля...
Більше вона нічого не встигла сказати. Бо хвиля заввишки з метр вихопилась із дверей, збила пані Моркван з ніг, закрутила нею, мов тріскою, пронесла коридором і випустила зі своїх обіймів лише тоді, як розбилась об холодильник.
Мокра як хлющ, пані Моркван сиділа на холодильнику й люто волала:
— Неподобство! Що сталося з моєю гарнесенькою кухнею?
Вона злізла з холодильника, побрела по воді до буфета й почала нишпорити в ньому, шукаючи ганчірку.
А тим часом Суботик та пан Пляшкер і далі сиділи в кімнаті на шафі.
— Ой і мокро ж тут скрізь! — сказав Суботик. — Мені здається, що цьому треба покласти край!
Пан Пляшкер кивнув головою:
— Авжеж, Суботику, треба! Прошу тебе, зроби так, щоб кругом знову стало сухо. І то негайно!
Мить — і в кімнаті знову стало так само сухо, як перед хурделицею та повінню. Тільки рейка для гардин і далі валялася долі. А на кухні пані Моркван стояла навколішки з ганчіркою в руках і, дивлячись на суху чисту підлогу, хитала головою.
— Або я з глузду з’їхала, або цей Фляшкер знову жартує з мене! Отепер-то я таки вижену його! Треба нарешті покінчити з усім цим!
Вона кинула в куток суху ганчірку й побігла коридором. Тієї ж миті, коли вона хотіла відчинити двері, ті розчинилися самі і в коридор вийшов величезний звір. Це був білий ведмідь, йому стало жарко в кімнаті.
— Тримати домашніх тварин у кімнаті суворо заборонено! Це записано в угоді про наймання квартири! — заволала пані Моркван.
Білий ведмідь роззявив свою величезну пащу, показав гострі зуби й позіхнув. Пані Моркван миттю повернула назад і кинулася навтікача. Вона вбігла до кухні і замкнула за собою двері. А білий ведмідь мовби й не бачив її. Він почвалав до парадних дверей, штовхнув їх здоровенною білою лапою, вийшов надвір і сів на купу снігу, який пані Моркван повикидала совком із кухні.
— Дивно, що баба Шморгван досі не прибігла, — сказав Суботик. Стоячи на письмовому столі, він прикріплював до стіни рейку з гардинами.
Пан Пляшкер стояв на стільці й допомагав Суботикові. Він і далі був у зимовому пальті й тому добряче впрів.