— Мене це вже не дивує! — відповів він. — Якщо людина бачила у своїй власній кімнаті хурделицю, білого ведмедя, а потім пережила відлигу й повінь, то її вже ніщо не здивує.
— Ви нарешті повірили в мої цятки — ось що головне! — сказав Суботик. — Може, мені повиснути з вікна на вашому паску?
— А це для чого?
— Баба Шморгван сказала: вона вижене вас, якщо через десять хвилин я й далі буду в кімнаті. А ми її обдуримо. Коли вона прийде, ви скажете: “Він же висить за вікном!” Отже, якщо мене в кімнаті не буде, вона не зможе вас вигнати.
— Вона й так не зможе мене вигнати! Адже я маю Суботика з синіми цятками на обличчі!
— Що ви ще хочете утнути?
Пан Пляшкер засміявся й сказав:
— Я хочу, щоб пані Моркван завжди, коли їй захочеться мене вилаяти, казала протилежне тому, що вона думає!
Тим часом пані Моркван, оговтавшись нарешті від переляку, прочинила двері й визирнула з кухні. Білого ведмедя видно не було. Обгорнувши ганчіркою щітку, вона просунула її крізь прочинені двері в коридор і посовала туди-сюди. Нічого не сталося! Посміливішавши, пані Моркван вийшла в коридор. Через розчинені навстіж парадні двері вона побачила ведмедя, який сидів на купі снігу. Підкравшись до дверей, пані Моркван захрипнула їх і замкнула. А потім кинулась до кімнати пана Пляшкера. Шарпнула двері і з червоним від люті обличчям убігла в кімнату. Взявшись руками в боки, вона зарепетувала:
— Пане Пляшкере! Ви надзвичайно симпатична й приємна людина! Я не можу навіть уявити собі кращого квартиранта!
Пан Пляшкер і далі стояв на стільці. Він увічливо вклонився й відповів:
— Дякую вам, пані Моркван, за добрі слова! Ви дуже люб’язні!
— І я анітрішечки не проти того, що ви залізли в черевиках на мій чудовий стілець! Адже йому вже років тридцять п’ять, і давно вже пора змінити на ньому оббивку! — горлала пані Моркван далі.
— Ну, що ви, пані Моркван! Навіщо? Оббивка ще досить пристойна, — несміливо заперечив пан Пляшкер.
— Що... що це я кажу? — вирячивши очі й затинаючись, пробурчала пані Моркван. — Я от іще що мала на увазі: мабуть, нам треба повісити тут нові фіранки.
— Ну що ж! Я не заперечую! — радісно вигукнув пан Пляшкер. — На цих фіранках візерунок нікуди не годиться!
— Що ви сказали? — вереснула пані Моркван. — Візерунок нікуди не годиться?.. Та він просто жахливий, він огидний.
— Ваша правда, — підтвердив пан Пляшкер і підморгнув Суботикові. — А що тепер нам робити з Робінзоном?
Пані Моркван спаленіла й оглушливо зарепетувала:
— Знову Робінзон?.. А... Робінзон! Та це ж найслухняніша й найспокійніша дитина, яку я будь-коли бачила! Хай він ще поживе з нами! Мені так приємно буде снідати разом із ним! А якщо він залишиться з нами надовше, то ви, звичайно ж, платитимете за квартиру на двадцять марок менше. Адже ж у вас і без того великі видатки на дитину!
Пані Моркван розгублено дослухалась до власних слів; нарешті вона сказала:
— Сама не знаю, що це я таке верзу! Я ж зовсім не те мала на увазі! Я хотіла ось що сказати: якщо ваше любе дитятко залишиться тут, то ви, звісно, платитимете за квартиру на тридцять марок менше!
— Ні, пані Моркван! — заперечив пан Пляшкер. — Про це не може бути й мови. Я платитиму стільки, скільки й досі.
— Але ж я не те хотіла сказати!.. — Тут вона затнулася й похитала головою. — Якщо ви нічого не маєте проти, то я піду до себе в кімнату. Пробачте мені... Бажаю вам доброго настрою!
Вона кивнула головою і вийшла.
— Яка чемна пані! — сказав Суботик.
— Поки що надто ще галаслива, — зауважив пан Пляшкер. — От якби всі люди були чемні й приязні! Як приємно було б із ними жити! Я певен, що помалу пані Моркван звикне поводитися з усіма так, як оце зараз із нами. І самій їй тоді теж легше житиметься. Вона зрозуміє, як це втомлює — цілісінький день сваритись.
— А ви чули, що вона про мене сказала? — запитав Суботик. — Вона вважає, що я найслухняніша й найспокійніша дитина, яку вона бачила. А ви кажете, що я сирена!
— От якби ти й справді був тихий та слухняний! Особливо рано-вранці, — зітхнув пан Пляшкер.
— Цитьте! — злякано вигукнув Суботик. — Глядіть не висловіть необачно ще якогось безглуздого побажання! По-перше, я не хочу бути спокійною дитиною, а по-друге, ви мусите зараз дуже добре обмірковувати свої бажання. Я не бачу свого обличчя, але мені здається, що на ньому залишилося обмаль цяток.
— Справді, — сказав пан Пляшкер, уважно оглянувши обличчя Суботика. — Залишилося всього дві цятки біля лівого вуха.
— Отакої! — вигукнув Суботик. — Тоді вам треба дуже добре подумати, на які бажання витратити їх.
— Завтра думатимемо! — сказав пан Пляшкер. — А сьогодні ходімо краще гуляти. Дивися, як сяє сонечко. Відпочинемо й потішимося, що нам пощастило пережити таку страшну хурделицю.
— Завтра? — перепитав Суботик. — Завтра, тату, мене вже тут не буде!
— Не буде? Чому?
— Завтра субота!
— Ну то й що?
— А те, що Суботики завжди лишаються тільки до суботи.
— Ти справді покинеш мене? Ти не жартуєш?
— Ні, тату. Не жартую. Суботики завжди так роблять. Через те придумайте бажання сьогодні.
— Невже ти справді не можеш залишитись? Я питаю не через ці бажання, не про них тепер ідеться.
Суботик похитав головою:
— Ні, не можу.
Пан Пляшкер сів за свій письмовий стіл і задивився вперед. Потім узяв аркуш паперу і написав олівцем кілька слів у стовпчик. Похитав головою, закреслив усе, що написав, і знову замислився.
— Що ви робите? — запитав Суботик.
— Думаю, що б його побажати собі, — відповів пан Пляшкер.
— Коли так, то я піду гуляти сам, — вирішив Суботик. — Вам ніхто не заважатиме думати, а мені співати.
Пан Пляшкер розгублено кивнув головою.
— Якщо ви хочете викласти своє прохання віршами, то це вам буде нелегко зробити,— вів далі Суботик.— Подумайте самі — адже зі словами “будь ласка” римується дуже мало слів. Хіба що “казка”. Хочете, розкажу вам казку?
— Ні, дякую, — усміхнувся пан Пляшкер. — Я сам умію розказувати собі казки.
— Ну, то як хочете, — сказав Суботик і виліз із вікна надвір.
Пан Пляшкер сидів над аркушем паперу й думав аж до самого вечора. Часом він щось писав, тоді закреслював написане, знову писав і знову замислювався.
Надвечір Суботик просунув голову у вікно й запитав:
— Ну, тату, яке бажання ви придумали? Може, хочете шлейки, які ніколи не порвуться? Чи третє око на потилиці? А може, картатого слона?
Пан Пляшкер підвів очі від аркуша й сказав:
— Я, либонь, не зможу придумати бажання! Часом мені здається, що я вже придумав і що це саме те бажання, здійснення якого я прагну Але мине хвилина — і я бачу, що помилявся. Яка користь від грошей, коли людина хвора? А навіщо здоров’я і довгий вік, коли їй судилося все своє життя прожити в неволі? Навіщо воля, коли людина така бідна, що змушена старцювати, або коли вона сліпа? І таке інше. Мені треба ще подумати.
— Не впадайте у відчай, тату! Ви неодмінно що-небудь придумаєте! — спробував утішити його Суботик і знову виліз крізь вікно надвір.
Він повернувся аж увечері. Пан Пляшкер сидів на ліжку, і обличчя його сяяло від задоволення.
— Ну, як справи, тату? Придумали що-небудь путяще?
Пан Пляшкер кивнув головою.
— А що саме?
— Я хочу таку машину, яка може виконувати бажання!
— Чудово! Дуже розумне бажання! — зрадів Суботик.
Цієї ж миті пролунав дзвоник. Дзвонили в парадні двері. А незабаром з’явилася пані Моркван і сказала:
— Пане Пляшкере, щойно для вас принесли пакунок. Мені дуже приємно, що в такий пізній час люди будять мене дзвоником і змушують уставати з ліжка! Візьміть, будь ласка, ваш пакунок!
Пан Пляшкер відчинив двері, взяв у пані Моркван пакунок і поклав його на письмовий стіл. Коли він тремтячими пальцями розв’язав шнурок і зняв обгортку, перед його очима постала чудова машина для здійснення бажань. У її блискучому металевому корпусі віддзеркалювалося щасливе обличчя пана Пляшкера.