— Дуже гарна машина! — вигукнув Суботик.
— Справді, дуже гарна, — погодився пан Пляшкер. — А як її вмикати?
— Поки що ніяк, — сказав Суботик.
— Поки що ніяк? А коли ж можна? — стривожився пан Пляшкер.
— Машини для здійснення бажань бувають різні, — пояснив Суботик. — Одні вмикаються ручкою, а інші — кнопкою. Ви сказали, що хочете машину для здійснення бажань, але не сказали, яку саме. Я не знав, яка та машина має бути. Тому я владнав усе таким чином, щоб спочатку принесли саму машину. А тепер ви можете замовити до неї ручку або кнопку. Адже у вас ще є змога замовити одне бажання.
— Тоді я хочу кнопку! Хай машина для здійснення бажань буде з кнопкою! З червоною кнопкою, щоб її краще було видно! — вигукнув пан Пляшкер.
Але машина залишалася такою, як і була. Пан Пляшкер разом із Суботиком стурбовано оглянули машину з усіх боків. Кнопки не було! Пан Пляшкер вирішив спробувати ще раз.
— Я хочу машину для здійснення бажань з червоною кнопкою! — сказав він голосно й виразно.
Але ні червона, ні будь-яка інша кнопка на машині не з’являлася. Пан Пляшкер поглянув на Суботика й вигукнув:
— У тебе не лишилося на обличчі жодної цятки! Нічого дивного, що кнопка не з’являється.
— Жодної цятки? — запитав Суботик. — Але ж ви казали, що їх було дві!
— Дві й було!
— А як вони були розміщені?
— Дуже близько одна від одної. Одна знизу, а друга вгорі.
— Я так і знав! — застогнав Суботик. — Але ж це були не дві крапки, а двокрапка! Двокрапка призначається для виконання особливо складних і незвичайних бажань. Але тепер, коли в мене немає жодної цятки, я вже не можу виконувати бажання! Мені дуже прикро, тату!
— Навіщо мені машина, яка не працює? — сумно мовив пан Пляшкер. — Коли хочеш, можеш її з’їсти. Ти ж любиш залізо!
— Ой ні, тату! — похитав головою Суботик. — Мені треба вже йти, бо за кілька хвилин буде рівно дванадцята година. Але ж ви знаєте, що повинно статися, аби я повернувся. А коли я повернусь, то знову матиму багато синеньких цяточок. Отоді я виконаю всі ваші бажання!
— А що повинно статися? — запитав пан Пляшкер.
— Хіба ж ви не знаєте? У неділю — ніякого діла і сонце. Понеділок має бути по неділі. У вівторок — візит пана Вівторакуса, у середу — середина тижня...
— Знаю! Знаю! — вигукнув пан Пляшкер. — А в суботу — Суботик!
— Я чекатиму цієї зустрічі, тату, — сказав Суботик. — Але зараз мені треба йти!
Пан Пляшкер підбіг до шафи, попорпався в ній і дістав теплого вовняного светра та пару брунатних чобітків.
— Це тобі, — сказав він Суботикові. — Ночі ще досить холодні. Візьми!
— Ви такі добрі, тату! — зрадів Суботик. — Який гарний светр! Які чудові чобітки! Все це має бути дуже смачне!
І не встиг пан Пляшкер і слова сказати, як Суботик запхав у рот светр і чобітки.
— Смакота! — сказав він, жуючи. — Оце вечеря, так вечеря! До побачення, тату! Мені було дуже добре у вас. Я так чекатиму нової зустрічі!
Він відчинив вікно і виліз надвір.
Пан Пляшкер дивився згори, як Суботик пройшов по темному присадку до ведмедя, що й досі лежав під кухонним вікном. Суботик сів верхи на ведмедя, і той підтюпцем побіг геть. Коли він пробігав під вуличним ліхтарем, його хутро ще раз сяйнуло в яскравому світлі, і обидва вони — ведмідь та Суботик — зникли у нічній пітьмі.
12 травня. СУБОТА
У суботу вранці пан Пляшкер прокинувся дуже рано, сів у піжамі за письмовий стіл і написав спішного листа своєму приятелеві Вівторакусу:
“Дорогий друже Вівторакусе!
Будь ласка, приходь до мене наступного вівторка. Для мене це дуже важливо. Видатки за дорогу я тобі, звичайно, поверну. Тільки неодмінно приходь у вівторок!
Щиро вітаю тебе.
Написавши листа, пан Пляшкер вклав його в конверт, заклеїв конверт, написав адресу і вибіг з дому.
Пані Моркван виглянула з вікна й гукнула йому навздогін, похитуючи головою:
— Доброго ранку, пане Пляшкере! Ви так гарнесенько бігаєте собі по присадку в самісінькій піжамі! І я не бачу в цьому нічого дивного. На вас аж дивитись приємно!
Пан Пляшкер зупинився, оглянув себе і, побачивши, що забув у поспіху одягтися, помчав назад до кімнати.
Не минуло й п’яти хвилин, як він знову вибіг надвір — цього разу в брунатному костюмі. Він пробіг повз пані Моркван, яка приязно усміхнулася й кивнула йому головою, і помчав до найближчого рогу вулиці, де висіла поштова скринька. Опустивши в неї листа, він знову повернувся до своєї кімнати.
Утомившись від швидкого бігу, він сів на ліжко, але тут-таки скочив на рівні ноги й вигукнув:
— Ну й телепень же я! Так розхвилювався, що забув наклеїти марку на конверт.
Пан Пляшкер знову сів за письмовий стіл і написав листа вдруге.
Тоді наклеїв марку на конверт і вибіг із дому з конвертом у руці.
Коли він повертався додому, пані Моркван так само сиділа біля свого вікна.
— Пане Пляшкере, мені так подобається, що ви оце пурхаєте туди-сюди, неначе поштовий голуб! — вигукнула вона, коли він проходив присадком. — То в дім, то з дому! Аж радісно на душі стає!
Пан Пляшкер нічого не сказав у відповідь, тільки запитав:
— Пані Моркван, часом не чули, яка буде завтра погода?
— Звідки ж мені теє знати?
— Ну, може, ви чули по радіо прогноз погоди, — сказав пан Пляшкер.
— Авжеж, звичайно, — сказала пані Моркван. — Погода й далі буде гарна. Цілий день сяятиме сонце. Так сказали по радіо.
— Сяятиме сонце, кажете? Чудово! У неділю не буде діла і сяятиме сонце! — радісно вигукнув пан Пляшкер, побіг до своєї кімнати й замкнувся в ній.
І ось тепер пан Пляшкер задумливо сидить і чекає.
Він чекає того самого тижня, коли в неділю не буде діла і яскраво світитиме сонце, а понеділок буде по неділі. У вівторок завітає Вівторакус із раками, а середа випаде на середину тижня. І нехай у четвер знову буде гроза і чотири рази гримне грім. А в п’ятницю він цілісінький день блукатиме містом та лісом, але таки знайде п’ятака догори орлом. А потім настане субота і повернеться Суботик. І справдиться тоді бажання пана Пляшкера, і на машині для здійснення бажань з’явиться кнопка.
Пан Пляшкер уже давно придумав перше бажання, яке муситиме виконати машина.
Він натисне на кнопку й скаже повільно й виразно:
“Я хочу, щоб наступної суботи Суботик не йшов від мене. Я хочу, щоб Суботик залишився зі мною назавжди!”
