— Чудово! Прогулянка за місто! — вигукнув Суботик.
Він миттю заліз у рюкзак і заспівав:
— Скільки тебе просити, щоб ти сидів тихо! Крім того, ми нікуди не летимо. Ми підемо пішки.
— Але ж ви щойно сказали, що ми полетимо, — заперечив Суботик і визирнув із рюкзака.
— Я сказав “летімо”, маючи на увазі, що нам треба поспішати. А зараз, прошу тебе, сиди тихо, — сказав пан Пляшкер і зав’язав рюкзак. Тоді одягся, завдав рюкзак із Суботиком на плечі і мовчки вийшов з кімнати.
Він скрадався навшпиньки коридором і раптом став як укопаний. Він не вірив своїм очам: у коридорі на великій шафі сиділа пані Моркван з ганчіркою в руках.
— Що це ви там шукаєте на шафі, пані Моркван? — сторопіло спитав пан Пляшкер.
— Що за дурне запитання! Краще допоможіть мені злізти! — пробурчала господиня. — Я хотіла витерти пилюку на шафі, а драбинка раптом упала.
Посміхаючись, пан Пляшкер підняв драбинку і приставив до шафи. Пані Моркван з похмурим виглядом злізла з шафи, схопила відро і, грюкнувши дверима, зникла на кухні.
Тепер ніхто більше не заважав панові Пляшкеру спокійно вийти надвір. Він минув кілька вулиць, аж поки дістався на край міста. Далі він пішов полем. Нарешті скинув з плечей рюкзак і випустив Суботика.
— Ой, які смачні камінці! — вигукнув той і почав надкушувати один по одному камінці, що ними була всипана земля.
— Суботику, ти поїж отут, а я тим часом піду до лісової кав’ярні. Хай кожен із нас матиме ту страву, яка йому найбільше смакує, — запропонував пан Пляшкер.
— Згода! — відповів Суботик і кивнув головою.
Пройшовши трохи вперед, пан Пляшкер озирнувся і побачив, що Суботик сидить на рюкзаку. В руках у нього — здорова ломака, якою він весело розмахує й вигукує:
— А ось це — з дерева! Дерево, тату, смачніше, ніж скло! Ой, як я люблю отаке ломаччя!
Пан Пляшкер рушив далі, а навздогін йому линув спів Суботика:
Пан Пляшкер пройшов ще з півкілометра, поки добувся до лісової кав’ярні. Він замовив обід, попоїв і поринув у роздуми.
Він думав про те, що Суботик завжди зчиняє галас, ніколи не може втримати язика за зубами і вгамувати його несила. І про те, що пані Моркван неодмінно вижене його з дому, коли побачить Суботика. І ще про те, що Суботик з’їв навіть його кошика на папери та вазу з квітами. Він, чого доброго, ще надумає з’їсти і стіл, і стілець, і ліжко.
Подумавши про все це, пан Пляшкер вирішив: “Ні, так далі не можна. Я більше не триматиму в себе Суботика, хоча мені його й шкода”.
Він заплатив за обід і непомітно вийшов з кав’ярні через задні двері.
Аби ніхто його не помітив, він ішов лісом, накинув величезного круга і зайшов до міста з протилежного боку. Аж надвечір дістався він додому, втомлений і змучений докорами сумління.
Тихесенько відімкнув він надвірні двері, прохопився до своєї кімнати, замкнувся й ввімкнув світло. Тоді роздягся, накрутив будильник і відгорнув ковдру на ліжку.
На подушці спав Суботик!
— Нарешті ви повернулися, тату! — пробурмотів він крізь сон. — Ви що, заблукали?
— Як ти по-по-трапив до кімнати? — затинаючись, спитав пан Пляшкер.
— Вікно було відчинене, от я й уліз, — пояснив Суботик. — Рюкзак я приніс додому. Він у шафі.
— Тебе бачив хто-небудь? — злякано запитав пан Пляшкер.
— Ніхто, — запевнив його Суботик. А трохи помовчавши, додав винувато: — Я тут зробив шкоду, тату.
— Боже мій! Що ти ще накоїв?
— Я ненароком з’їв ручку від вікна! Вона так смачно пахнула!
— Ет! Хай їй грець, тій ручці! Більш як півкопи лиха не буде! — сказав пан Пляшкер і, відсунувши Суботика вбік, ліг у постіль.
— Ручка була мідна, — бурмотів Суботик. — Смачна була ручка!
Пан Пляшкер вимкнув світло, і обидва вони швидко заснули.
7 травня. ПОНЕДІЛОК
У понеділок уранці Суботика і пана Пляшкера розбудив будильник. Суботик умить прокинувся. Він підвівся на ліжку й вигукнув:
— Ми підемо так рано до універмагу?
— Який там універмаг, мені треба на роботу! — відповів пан Пляшкер, устаючи.
— Але ж ви обіцяли, що сьогодні купите мені одяг! — запротестував Суботик.
— Куплю, але ж не вранці, а після роботи.
— А вам подобається ходити на роботу? — запитав Суботик. — Чи не хотіли б ви лишитися сьогодні вдома?
— Ще б пак! Кожен цього хотів би, та ще й у понеділок! — засміявся пан Пляшкер.
— Я не питаю, чи хоче цього кожен. Мене цікавить, чи хочете цього ви, — не відступався Суботик.
— Звісно, я хотів би лишитися вдома, — сказав пан Пляшкер. — Але що з того! Сьогодні залишишся вдома ти. Я не можу взяти тебе із собою на роботу. Будь обережний: якщо пані Моркван дізнається, що ти тут, вона вижене нас обох!
— Я сидітиму тихо-тихісінько, тату, — пообіцяв Суботик і заховався в шафі.
— Тоді я прошу тебе ось про що: не поїж мого одягу, поки мене не буде вдома, — суворо сказав пан Пляшкер.
Він швидко зібрався, вийшов із дому і поїхав трамваєм на роботу.
Контора була зачинена. Пан Пляшкер перейшов двір і попрямував до будинку, де жив його шеф пан Обердубер. Пан Пляшкер постукав у двері раз, удруге, але відповіді не було. Тоді він штовхнув двері й зайшов без запрошення.
Шефа він застав серед страшенного безладу. Долі валялося десятків зо два порожніх коробок, з яких усе було висипано на підлогу. На канапі стосами височіли книжки. На письмовому столі стояли стільці. Знята зі стелі люстра лежала на шафі поруч купи чашок і гори тарілок. А на обідньому столі була розкидана білизна, серед якої сидів шеф і копирсався у своїй подушці так завзято, аж пір’я летіло навсібіч.
— Що це означає? — спитав пан Пляшкер.
— Означає! Означає! — гнівно вигукнув пан Обердубер. — Шукаю цей капосний ключ від письмового столу. Бо без нього я не можу відімкнути цієї капосної шафи і дістати звідти ще один капосний ключ — від дверей контори.
— Допомогти вам шукати? — запитав пан Пляшкер.
— Ви мене тільки нервуєте! Ідіть краще додому! — буркнув пан Обердубер.
— З великою охотою! — відповів пан Пляшкер, уклонився і пішов додому.
Суботик аніскілечки не здивувався з того, що пан Пляшкер повернувся. Він вискочив із шафи й заверещав:
— Універмаг, універмаг! Ми підемо в універмаг!
— Ну гаразд, підемо, якщо ти так хочеш, — погодився пан Пляшкер. Він дуже радів з того, що не треба сидіти в конторі.
— Купите мені одяг? — допитувався Суботик.
— Та куплю, — сказав пан Пляшкер. — От тільки не знаю, як пройти з тобою в універмаг.
— Звісно як! Пронести в рюкзаку! — сказав Суботик. — Он кенгуру завжди носять своїх дітей у торбі.
Він заліз у рюкзак, пан Пляшкер завдав рюкзак на плечі, і ось так удвох вони поїхали трамваєм до універмагу.
Вони під’їхали до величезної будівлі з трьома входами, вісьмома ескалаторами, двадцятьма вітринами і сотнями рундуків[1].
Панові Пляшкеру було трохи ніяково, коли з тугим рюкзаком на спині він проштовхувався крізь натовп людей на першому поверсі, а потім поїхав на ескалаторі вгору. В усьому універмазі він був єдиний, хто мав на плечах рюкзак, тож побоювався, аби ніхто не подумав, що він злодій.