На другому поверсі він побачив вивіску великими літерами:
Пан Пляшкер зупинився, роззираючись довкола.
До нього підійшов продавець і сказав:
— Я до ваших послуг, шановний пане. Що б ви хотіли в нас купити?
— Що-небудь із одягу, — сказав пан Пляшкер.
— Костюм? Куртку? Чи, може, штани? — запитав продавець. Він належав до тих продавців, які без упину всміхаються і на кожен випадок мають примовку. Одягнений він, звичайно, був за останньою модою.
— Власне кажучи... все треба, — трохи зніяковіло відповів пан Пляшкер.
— Чудово! Дуже добре, що ви потрапили в наш універмаг. Ідіть за мною, будь ласка. Я проведу вас до іншого відділу, бо в нашому продається тільки дитячий одяг.
— Але ж я не для себе хочу купити одяг! — пояснив пан Пляшкер.
— Не для себе? — перепитав продавець і почав розглядатися, шукаючи поглядом дитину.
Пан Пляшкер зняв з плечей рюкзак, розв’язав його і випустив Суботика.
— Ось для кого! — відповів він.
Побачивши Суботика, продавець сторопів і так широко роззявив рота, що не міг більше усміхатися. Однак він тут-таки опанував себе.
— Яке гарне дитятко носите ви в рюкзаку! Просто чудове! Хто це — хлопчик чи дівчинка?
Пан Пляшкер розгублено нахилився до Суботика й запитав:
— Ти хлопчик чи дівчинка?
Суботик прихилив його голову до себе й зашепотів на вухо:
— Я Суботик, тату. Ви ж знаєте!
— Припустимо, що хлопчик, — сказав пан Пляшкер продавцеві. Треба ж було щось відповісти.
— Гаразд. Припустимо, що хлопчик, — погодився продавець, усміхаючись заціпенілою усмішкою. — Зрештою, який батько може сьогодні напевно сказати, хто його дитинча, — хлопчик чи дівчинка. Ходімо, хлопчику, зі мною!
Але Суботик так захопився всім, що відбувалося довкола, що не міг отак зразу піти з продавцем.
Він стояв між рундуками, розглядав людей, які їхали нагору ескалатором, зирив навсібіч і слухав музику, що линула з гучномовців.
— Як тут гарно, тату! — сказав він і від захвату аж очі закотив.
З гучномовця долинув звук гонга, а потім жіночий голос проговорив:
— Шановні покупці! Не забудьте взяти в нашому магазині голландського сиру. Наш голландський сир — найкращий для вас подарунок!
— Сир? А що це таке? — запитав Суботик, зчудовано вилупивши оченята.
— Ти не знаєш, що таке сир? — здивувався у свою чергу продавець.
Суботик похитав головою.
— На першому поверсі, там, де продаються харчі, на одному рундуку лежать великі червоні кулі. Ото й є голландський сир, хлопче, — пояснив продавець.
— Кулі із сиру! — закричав Суботик, кинувся до ескалатора й поїхав униз.
Незабаром знизу долинув пронизливий лемент, а ще за якусь хвилю Суботик приїхав ескалатором, тримаючи в руках величезну головку сиру.
— Смачно! — вигукнув він ще здалеку, відкусивши великий шматок сиру.
Продавець кинувся до Суботика, схопив його за чуба і вирвав сир у нього з рук.
— Це справжнісіньке злодійство! — закричав він. — Яке ти маєш право хапати сир?
— Але ж тітка он там, угорі, сказала, щоб ми не забули взяти у вашому магазині голландського сиру! — виправдовувався Суботик, киваючи на стелю, звідки долинав звук гучномовця.
— Не верзи дурниць! Вона пропонувала людям купити в нас сиру, — сердито пояснив продавець.
— Ні, вона не казала “купити”! — наполягав Суботик.
— Досить! Або платіть за сир, або я викличу поліцію! — погрозив продавець панові Пляшкеру.
— Годі кричати! Я заплачу за ваш сир! — заспокоїв продавця Пляшкер. — Річ у тому, що хлопчик зроду ще не був в універмазі. Він ще не знає, як тут поводитись.
— Якщо ви заплатите, то я, звичайно, не згадуватиму більше про цей випадок, — сказав продавець і поклав головку сиру на стілець. Він знову силувано усміхнувся. — Зрештою ми дотримуємось правила, клієнт завжди має рацію. Клієнт у нас — завжди король! А тепер давайте кінець кінцем одягнемо дитину!
— Хто король? — запитав Суботик.
— Клієнт! — пояснив продавець.
— А що таке “клієнт”? — далі питав Суботик.
— Клієнт — це кожен, хто в нас щось купує.
— Отже, і я — клієнт?
— Атож!
— Гей, тату, я король! — у захваті вигукнув Суботик. — Мені потрібна корона!
— Не верзи дурниць! Ти носитимеш шапку, як кожний пристойний хлопчик, — сказав продавець і підійшов до вішаків з одягом.
Увагу Суботика тим часом привернули нові цікаві речі. На одному з рундуків у відділі готового одягу лежали ковбойські капелюхи та індіанські головні убори, прикрашені пір’їнами і всілякими оздобами.
Суботик тут-таки нап’яв на себе корону з яскравого пір’я і пустився у танок, вигукуючи:
— Ці речі одягають тільки на карнавал, — сказав продавець, забрав у Суботика корону з пір’я і кинув її на рундук.
— Але ж дитині подобається цей убір! — вступився за Суботика пан Пляшкер.
— Хлопчикові потрібні пристойні речі, — заявив продавець. — Зараз ми доберемо для нього щось годяще.
Він міцно взяв за руку Суботика, що опирався з усієї сили, і потяг його до примірювальної кабіни.
— Я запропонував би спершу приміряти ось цей костюмчик, — звернувся продавець до пана Пляшкера, показуючи темно-брунатний костюм із блискучої тканини. А Суботику він сказав: — Ану, хлопче, надягай свій костюм!
Але Суботик стояв як укопаний і не ворушився.
— Ти що, не хочеш одягатися? — сердито запитав у нього продавець, зате до пана Пляшкера всміхнувся.
— До мене не можна так звертатися! — сказав Суботик.
— А як же?
— Короля називають “ваша величносте”, — гордо пояснив Суботик.
— Ану, хлопче, без пустощів! — розгнівався продавець і насварився на Суботика пальцем.
— Може, ви все-таки називатимете його “ваша величносте”? — втрутився пан Пляшкер. — Розумієте, малюк вірить в усе, що йому кажуть. Ви його назвали королем, от він і повірив, що він король!
— Ви не жартуєте? — спитав продавець. Він добув із кишені барвисту хустинку і витер спітніле чоло. Потім, зібравшись на силі, сказав: — Ваша величносте, як ваша ласка, вдягніть цей костюм!
Суботик, і далі не рухаючись, відповів:
— А нащо його вдягати? Він на мене завеликий.
— Костюм якраз на тебе, можеш мені повірити, хлопче! — сердито сказав продавець. — Я працюю тут уже чотирнадцять років, тож відразу бачу, який у кого розмір!
Суботик почав надягати на себе костюм, повільно видихаючи повітря. А тоді зовсім затримав дихання і став тонюсінький, як патичок. Штани й куртка теліпались на ньому, мов на опудалі.
— Цей костюм завеликий! — сказав пан Пляшкер.
— Так, здається, таки трохи вільний на нього, — довелось визнати продавцеві.
Він приніс ще один костюм — темно-синій, меншого розміру — і дав його Суботикові.
— Ось цей костюм напевне прийдеться на тебе, — сказав продавець. — Одягай!
— А як до мене треба звертатися? — запитав Суботик повчальним тоном.
Продавець аж кипів.
— Прошу одягти костюм, ваша величносте, — поправився він.
Суботик одягнув костюм. Він і далі стримував дихання.
— А вдихнути в цьому костюмі можна? — запитав він.
— Звісно, можна, ваша величносте! Яке безглузде запитання! — відповів продавець.
Суботик глибоко вдихнув, його твердий, як барабан, живіт випнувся вперед, темно-синій костюм луснув і роздерся навпіл по всій довжині.
— Погана тканина, — сказав Суботик. — Носити її не можна. Годиться хіба що для їжі!