Люди в трамваї засміялися.
— Покажи-но свої гроші, — наказав кондуктор.
— Навіщо? — спитав голос. — Хіба ти не знаєш, які бувають гроші?
— Годі! — вигукнув кондуктор. — Ти плататимеш чи ні?
Замість відповіді пан Пляшкер почув дзенькіт монет. А тоді пронизливий голос задоволено мовив:
— Ох, як смачно! Ця страва з металу!
— Нахабний шибеник! Проковтну в усі мої дрібні гроші! — закричав кондуктор. — Ану, йди сюди, мерзотнику!
У пана Пляшкера сумнівів більше не було. Він кинувся проштовхуватись назад. Але цієї миті трамвай різко загальмував, хтось за інерцією пролетів уперед, зачепився за ногу пана Пляшкера, вхопився за неї й радісно заверещав:
— Та-а-ату! Ви тут, татусю!
Це був Суботик.
— Тікаймо! — вигукнув пан Пляшкер, виплигнув із трамвая і витяг Суботика за собою.
Двері вмить автоматично зачинились, і трамвай поїхав далі.
— Нам пощастило, тату! — сказав Суботик.
— Якщо ти й далі отак бешкетуватимеш, нас неодмінно запроторять до в’язниці! — накинувся на Суботика пан Пляшкер. — Як ти взагалі опинився в трамваї?
— Я їхав до вас у контору, — винувато відповів Суботик.
— Я ж тобі заборонив це! Зараз же повертайся додому!
— До бабці Моркван?
— Як не хочеш до неї, то йди на дитячий майданчик.
— А я й туди не хочу.
— Я йду на роботу сам, і квит! А ти роби що хочеш, мені байдуже! — відрубав пан Пляшкер і подався вулицею.
Дійшовши до перехрестя, він обернувся, Суботик за ним не біг. Він і далі стояв на тому місці, де пан Пляшкер залишив його. Задоволений, пан Пляшкер швидко попростував у контору.
Двері контори були замкнені. Пан Пляшкер, як і напередодні, перейшов двір і попрямував до помешкання свого шефа — пана Обердубера. Він постукав у двері і, дарма що ніхто не відгукнувся, переступив поріг.
Знеможений шеф сидів на купі тарілок і безтямно дивився перед себе. Долі стояли чашки, на абажурі лежали книжки, обідній стіл стояв на письмовому, постільна білизна звисала із шафи, а стільці громадилися на канапі.
— Ви вже знайшли ключа? — спитав пан Пляшкер.
— Ні, — глухо відповів пан Обердубер. — Лише час змарнував. Двері в контору доведеться виламати. Зате я знайшов шпильку від краватки, яку шукав чотирнадцять років, а також листівку, яку мені надіслали ще в січні тисяча дев’ятсот тридцять першого року, — вона містить надзвичайно важливе повідомлення! А ще знайшов вісім монет, три гральні карти і друкарську машинку. Але ключ як крізь землю провалився! До речі, де ви ховаєте свого ключа?
— Я? — здивувався пан Пляшкер. — Я ніколи не ховаю свого ключа. Я просто кладу його в кишеню штанів.
— У кишеню штанів! — презирливо сказав пан Обердубер. — У вас немає ніякої фантазії!
Він мимовільно застромив руку в кишеню штанів і враз скочив на рівні ноги, неначе його оса вкусила.
— Осьдечки він, цей ключ проклятущий, хай би йому добра не було! — заволав він і витяг ключа від свого письмового столу з кишені. — Чому ж ви вчора не сказали мені про це? — докірливо кинув він панові Пляшкеру, відмикаючи письмовий стіл.
Далі він відімкнув шафу і нарешті витрусив із черевика ключа від контори.
— До праці! — вигукнув він, тілько-но ключ опинився у нього в руці. Перетнувши двір, він бурею влетів до свого кабінету.
Пан Пляшкер побіг слідом за ним.
У конторі стояв великий дубовий письмовий стіл зі шкіряним кріслом і маленький столик із дерев’яним стільчиком. У шкіряне крісло сів шеф, а на дерев’яний стільчик — пан Пляшкер. І обидва взялися до роботи.
Пан Обердубер виписував рахунки, а пан Пляшкер перевіряв, чи все шеф правильно підрахував. Потім пан Пляшкер складав кожен папірець удвоє і заклеював його в конверт.
Шеф виконував свою роботу з допомогою арифмометра, а панові Пляшкеру всі обрахунки доводилося робити подумки. А щоб він, бува, не схитрував і не сказав: “Усе правильно”, не перевіривши рахунок як слід, шеф нотував кожну суму на окремому аркуші і переписував її на бланк лише тоді, коли в пана Пляшкера виходила точнісінько така сума. Звичайно, на арифмометрі пан Обердубер робив обрахунки куди швидше, ніж пан Пляшкер у думці.
Не диво, що купа рахунків на столі пана Пляшкера дуже швидко більшала, тоді як шефові нічого було робити. З нудьги він бгав папір у кульки й намагався, не встаючи з місця, вкинути кульку в кошик на папери, що стояв віддалеки. Здебільша він улучав у кошик, але вряди-годи кулька пролітала мимо.
Тоді він казав:
— Ану, Пляшкере, вкиньте-но той папірець до кошика.
Виконавши шефів наказ, пан Пляшкер повертався на місце, але при цьому майже щоразу збивався з рахунку, тож йому доводилося починати все спочатку. Це забирало, звичайно, тьму-тьменну часу. Пан Пляшкер не міг підвести голови від паперів.
А на шефа налягала ще більша нудьга, і, щоб розвіяти її, він ішов на півгодини до кав’ярні.
От і сьогодні, у вівторок, шеф просидів у конторі яких години дві, а тоді підвівся і пішов до кав’ярні пити соки. Поки він там сидів, пан Пляшкер міг працювати швидше, бо ніхто йому не заважав. Він так заглибився в роботу, що навіть не помітив, як повернувся шеф. Почув лише, як той сів у своє шкіряне крісло і зашелестів паперами.
“Зараз знову шпурне паперову кульку до кошика”, — роздратовано подумав пан Пляшкер. Але натомість почулося плямкання і знайомий голос:
— Смакота! Який ніжний папір!
Пан Пляшкер миттю озирнувся. Ні, це був не шеф — у шкіряному кріслі сидів не хто інший, як Суботик! Проковтнувши папір, він почав гризти лінійку, за допомогою якої пан Обердубер підкреслював остаточні суми.
— Привіт, тату! — сказав Суботик, жуючи й далі. — У вас чудова контора. А який смачний папір! І дерево теж непогане!
— Ти все-таки прийшов услід за мною! Негайно забирайся звідси геть! — вигукнув пан Пляшкер. — І не жери документів!
Він схопив Суботика за руку і хотів був випхати його за двері, але злякався, що шеф може побачити все це. Тому він посадив Суботика під стіл, за кошиком, і сказав:
— Будь ласка, Суботику, заховайся так, щоб шеф тебе не помітив, коли він з’явиться в конторі. Зрозумів?
— Усе зрозумів, тату! Я дуже люблю бавитися в хованки! — весело відповів Суботик.
— Через тебе я мушу знову починати все з самого початку, — сердито сказав пан Пляшкер.
— А що вам треба робити, тату? — зацікавився Суботик.
— Рахувати.
— Невже? А я думав, що у вас важка робота!
— Ти гадаєш, що рахувати легко? — ображено спитав пан Пляшкер. — Ось послухай, які величезні цифри мені доводиться додавати.
Він узяв рахунок, що лежав перед ним, і прочитав:
— Чотириста одинадцять плюс триста дев’ятнадцять плюс двісті сімнадцять плюс триста тридцять чотири плюс п’ятсот п’ятдесят шість плюс сто дев’яносто два плюс дві тисячі триста сорок шість. Ну що, хіба не важко все це скласти?
— Звичайно, не важко. Виходить чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — відповів Суботик.
— Скільки?
— Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — повторив Суботик.
— Казна-що! — пробурмотів пан Пляшкер і почав додавати числа. За кілька хвилин він здивовано вигукнув: — Скільки в тебе вийшло?
— Чотири тисячі триста сімдесят п’ять, — відповів Суботик. Він уже порався біля великого конторського годинника.
— Збігається! — вражено вигукнув пан Пляшкер. — А ти не підглянув це на аркуші пана Обердубера?
— Ну що ви, тату! — ображено сказав Суботик. — Я сам порахував.
— Навіть арифмометр не вміє так швидко рахувати, — сказав пан Пляшкер.
— Арифмометр не вміє, а Суботики вміють, — гордо пояснив Суботик.
— То, може, ти б допоміг мені? — запитав пан Пляшкер.
— Звичайно, тату!
Пан Пляшкер прочитав:
— Сорок п’ять плюс сто дев’яносто три плюс вісімдесят сім плюс двадцять три плюс дев’яносто два.