Аскольд Мельничук
Що сказано
ЗМІСТ
Оксана Луцишина. Що написано • 7
Що сказано • 15
Мореплавці • 23
Жінка — це майбутнє • 25
Світ політики • 33
Колосмертне товариство • 39
Копійка всемогутня • 49
L’homme moyen sensuel • 55
Ставка — життя або смерть • 63
Вода пам’ятає, або Мерці повертаються метеликами • 67
Витрата Духу • 71
Відень, світова столиця • 75
Міжнародна допомогова організація • 81
Садові штати • 99
Доброчесне життя • 101
Земний рай • 105
Гроші • 113
Останні любові • 151
Пані з Avon • 157
Карпати • 167
Абу-Дабі • 181
Оксана Луцишина
Що написано
Ми б мали прочитати Аскольда Мельничука ще в дев’яностих. І не лише тому, що це «роман про Україну». Тематично можна-таки нарахувати якусь кількість текстів начебто про нас, але то радше речі, засновані на поверхових враженнях або і на стереотипах, часто із жанру розважальної літератури. Аскольд Мельничук — не про це. Натомість він — чи не сам-один у цьому жанрі на той час — пропонує читачам портрет української родини на тлі доби, тобто двадцятого століття, часу великих катастроф. Роман «Що сказано», виданий у США 1994 року, вперше в Україні переклали і видали у «Фоліо» 1996, але, як погодилися фахівці, переклад, на жаль, мав мало спільного з оригіналом. На додачу, через малий наклад та відсутність промоції роман так і не дійшов до читача. Мабуть, найповніше Аскольда Мельничука на той час було представлено в есеї Оксани Забужко («“Що сказано”, або як українська література “виходить в люди”»), вміщеному в книзі «Хроніки від Фортінбраса» (1999).
А чи готовий був український читач до цього роману? Може, книжки і вчителі приходять до нас лише тоді, коли ми вже здатні їх сприйняти і зрозуміти?.. В епоху дев’яностих ми були іншими — і на порядку денному в нас був огром різних пост- (чи ж пост-?) колоніальних проблем. Але зараз, після революції Гідності, під час війни, яка насправді ніколи не припинялася, а лише увійшла наразі в одну зі своїх «гарячих» фаз, самоусвідомлення і власна історія набули першорядного значення, раптом стали не просто ідеями, а втіленим болем: і Шевченко на барикадах, із шиною через плече, і чуби у чоловіків-воїнів, і достеменна самоврядна «Січ» Майдану… І виявилося, що ці архетипи й артефакти — аж ніяк не «викопні рештки» історії, а частина її живої рушійної сили. І цей читач, якому історія глянула в самісінькі очі, уже подужає прочитати і зрозуміти роман про себе.
…Аскольд Мельничук — письменник, професор літератури у Бостон-Коледж, перекладач, колишній багаторічний редактор одного з топових американських літературних «товстих» журналів — «АГНІ», у якому публікувалися переклади багатьох наших авторів — поруч із творами нобеліантів; а ще — співукладач, разом із Едом Гоґаном, антології «From Three Worlds — New Ukrainian Writing», першої у своєму роді. Усі, хто знає Аскольда Мельничука, в один голос стверджують, що це надзвичайна людина. Власне, його найвищий титул — це його власне ім’я, або, як іще кажуть, бренд. Пригадую, як я побачила його вперше: він виступав на конференції, читав доповідь про певні аспекти письменницької праці, а точніше — про виписування персонажа і про чекання того моменту, коли персонаж раптом виривається з-під авторської влади і починає діяти «від себе». Мене тоді вразила нюансованість теми: ішлося про почуття письменника в процесі взаємодії з то покірним, то бунтівливим персонажем, про внутрішній конфлікт автора, який то тішиться з бунту свого такого справжнього, такого повнокровного творіння, то навпаки: волів би спокійнішого розвитку подій. Дивували ця — одночасно — включеність у процес, письменницька пристрасть, яка, власне, і «веде» текст — і разом із тим відстороненість, здатність до аналізу. У цьому весь Мельничук — динаміка, поєднана з глибиною.
«Що сказано» — перший роман Аскольда Мельничука. Він одразу ж потрапив у «топи», і навіть до списку «помітних книг за версією Нью-Йорк Таймз», а це неабияка відзнака. Разом із важливою, трагічною тематикою — еміграції, воєн, інтегрування в чужу культуру — й інформативністю, критики відзначили блискучий стиль роману, його дивовижну смислову наповненість, щільність значень і філігранність самого письма. Роман справді хочеться цитувати, милуючись місткістю формулювань: «Єдина смертельна загроза — інерція», «Поговоримо після війни», «В Америці вони мають право забувати», «Його гнітила стіна навкруг нього. Його лють була тієї стіною…», «Що воно за життя без свідків?», «Хобі — це для переможених»… «Кожне речення б’є навідліг — від першого до останнього», пише Вільям Корбетт у «Гарвард Ревю». Важко з ним не погодитися.