Він вигадував і переповідав історії, почуті від інших мандрівників. Люди слухали спрагло, приголомшені звістками про далеке життя, і пишалися, дізнавшись, що живуть в оазисі культури і світла і що їм стало розуму сидіти вдома, в колисці цивілізації.
Одного ранку Кирило вбрався у білу шату з хрестами та грецькими літерами Альфа й Омега, вигаптуваними золотом, і шарпнув мотузку дзвону біля церкви.
Висипало ціле село.
Кирило сипав розпорядженнями:
— Чоловіки на цей бік, жінки на той. Хлопчику, ходи сюди. А тепер тихо!
По дивовижній чотиригодинній службі він наказав, щоб усі приходили до нього тричі на тиждень.
— Чому так часто? — запитав Стах.
—- Щоб ти не забув, — пояснив Кирило. Шата додала йому відваги.
— Не забув що?
— Що зробив зі мною вночі! — крикнула якась жінка позаду.
Хтось докинув:
— А вона ж і не жінка йому.
— Хто коней буде годувати? — допитувався Стах.
Отака йшла розмова.
Дехто відразу відкинув нового Бога. Немовлята і далі вмирали, зуби гнили, подружжя зраджували одне одному. Багато хто не став сповідати Кирилові свої таємниці. Але більшість була вражена новизною обряду і всім, що до них доходило з Кирилових проповідей, які щотижня ставали дедалі мудрованішими.
Копійка всемогутня
Хоч Зенон і не говорив у родині про політику, все ж досі переймався долею країни. Двадцять другого січня 1919 року східні й західні землі краю злучив повсталий Петлюра. А на четверте лютого у Києві вже були більшовики. Спочатку Роздоріжжя стало самостійним і українським. Потім підлеглим і польським. А потім радянським. Коли його колега з гімназії, поляк-географ, запитав, чому настільки важлива Зенонові та національно-визвольна справа — адже досить глянути на мапи регіону за минуле тисячоліття, аби збагнути безглуздя будь-чиїх претензій на верховенство на цій землі, — Зенон зняв окуляри і вже зібрався читати лекцію. Але схаменувся. Знову наклав окуляри, всміхнувся і ґречно пояснив, що якби вони помінялися місцями і він виявився б поляком в українському середовищі, ну, тоді, мабуть, заспівав би іншої. У всякому разі, завважив Зенон, оскільки Польща воскресла, полякові нічим журитися.
Роки минали в чаду стрілянини і революцій.
Зенон писав листи від імені політв’язнів, таємно передаючи послання їм та їхнім родинам; листи та щоденники, записані на цигарковому папері, переходили під час перекурів або через вартового, підкупленого за горілку і кров’янку.
— Не з нашої вини країна дійшла до отакого, — сказав брат Стефан, коли навідався додому на короткий час. Як завжди, його появу оповивали плітки і скандальні чутки: нібито він посланець Центральної Ради з Києва, донощик на ув’язнених меншовиків чи таємний радник Троцького. — Сама наша країна дурна, — пояснював він. — Якась гідра: одне тіло і сто голів, які наказують, що робити.
Справа в тому, — звірявся Стефан щоденникові, — що всі ми — маргінальні фігури, виштовхнуті історією на задвірки подій. Навіть наша справа сміховинна: хто б не писав нашу історію, буде описувати лови з точки зору зайця.
Були й літні сезони. Попри гармати. На зло їм, мабуть. Заможніші родини виїздили з міста на курорти, де могли плавати, брати купелі й пити мінеральні води.
Наталка збагнула, що справи кепські, коли кошмар пішов за нею на вóди. Їй дошкуляв сон, у якому вона з Ластівкою піднімалася аеростатом під орудою чоловіка з бакенбардами і в пенсне. Коли земля виглядала мов скляна кулька, він питав, чи вміють вони літати. Аеростат от-от перевернеться догори дном. Ластівка заверещала. Наталка хапнула ножиці й кинулася на чоловіка. Але той миттю зник, лезо ввіткнулося в кулю, і та різко гойднулася. Небо над ними почорніло від співаючих хмар. Наталка чула їхній спів, але слів не розбирала. Потім порив вітру підкинув аеростат і витрусив її з донькою у море, наче сіль. Обидві мало не гепнулися об хвилі, але хмари, й далі співаючи, шугнули попід них, і стали пір’ям мільйонів співаючих журавлів, які піднесли їх у небо, що тепер рясніло дирижаблями. Наталка, вже спокійніша, побачила на обрії гору, а на горі чоловіка. Той стояв кошлатий, майже як дерево, і махав своєю однією рукою. Тоді журавлі ринули вниз, та й скинули жінок.
Наталка розповіла доньці свій сон. Дівчина розсміялася і запитала:
— Мамо, а ти колись чула таке кумедне ім’я — Йоган Гальсворті?