— Я не читаю книжок.
— Знаю, але ця тобі сподобалася б. Там про кохання в дуже далекій країні. В Англії.
— Я чула про Англію. Але ніколи там не бувала. Шекспер. То його батьківщина.
— А також Оскара Вільде.
— Це дикунський край, ясочко. Англосакси жорстокі люди. Я мало не поїхала туди вчитися гри на піаніно.
Вона зітхнула, приголомшена власними вигадками. Наталка нічого не читала, то й уяву мала бурхливу. І не мала як зрозуміти, що саме з того, що спало їй на думку, ймовірне, а що — абсурдне. Можливим видавалося геть усе: якщо коло неї нема чудовиськ, то це не значить, що їх немає деінде — у білих плямах на глобусі, у Франції чи в Америці. Чи можемо ми уявити собі, яким міг би бути духовний світ Емми Боварі, якби вона ні разу не відкрила книжки?
Маркіян став хранителем книги — посада для людей не менш загадкова, ніж священство Кирила.
— Що ти туди записуєш? — спитав Стах.
— Усе, — відповів Маркіян.
Так і було. Люди казали, коли хочеш дізнатися, скільки билинок виросло на цвинтарі за новою церквою, запитай Маркіяна.
Оте писання сполошило роздоріжчан. Хіба можуть люди — саме їхнє єство, подих, що піднімається з черева, — перенестися в крапочки на пергаменті? Могутні то чари. Сувій письмен здатен ввести чоловіка в забуття, зробити з тіла посудину для чужих снів… Саме завдяки цим чарам, казав Маркіян, чоловік може жити вічно, — ідея, яку Кирило відкидав.
Ідеї ці мучили Стаха. Він дуже хотів побачити — навіть попестити — таємничі значки.
Одного вечора, коли писар помагав сусідам ставити загату для млина, Стах, який щораз менше часу проводив у кузні, прокрався в Маркіянову хату.
Він став над столом, де лежали перев’язані ремінцями крихкі сувої пергаменту, коли тут за спиною зашепотів жіночий голос мовою, якої він ніколи не чув. Ольга, Турова дружина! Стах закляк. Між ногами шмигнув пацюк. Через солом’яну стріху голосно, у дві щоки, свиснув вітер.
Забувши всі Кирилові молитви, Стах прохав допомоги в Перуна, владаря грому. Рипнули мостини, зашурхотів обрус на столі. Дух наближався. Тремтячи, Стах кинувся до дверей і вискочив надвір. Смажив ягня для Перуна і кляв себе за зраду старих богів. Він так і не торкнувся письмен, яких ставало все більше і більше.
В них можна було прочитати, як Тарас звабив рідну сестру, і їхні нащадки поступово виродилися в повій і пияків; як чотирнадцятирічна Дарка, бранка монголо-татар, завела їх у пущу, потім намовила перейти Чорне озеро, а то було трясовиння, і більшість із них потонуло. Маркіянові записи — громадський літопис, який люди називали книгою, — допомагали розв’язувати суперечки. Якщо в наступних поколіннях уже й не дуже вірили, що Кирило, прозваний вдома святим, убрід перейшов виряве Пекло або що він цілий тиждень служив відправи з татарською стрілою у серці, поки не затягли його на Небо двійко ясноволосих ангелів, — якщо й мало хто вірив отим казкам, усі, однак, були згодні, що містяться в них невмирущі істини.
Посаду хранителя книги, з покоління в покоління, держали Забобони. По Маркіянові Андрій, по Андрієві Аскольд, по Аскольдові Дарко, і так далі, in saeculae saeculorum[1]…
Деякі письмена присвячено домислам щодо зникнення Тура. Ніхто не знав, що сталося. Одного дня він не повернувся зі своєї пообідньої плавби. Увечері нирці жердинами обнишпорили кілька верст по річищу, а рибалки закидали неводи в усі досяжні закутні Неба і Пекла. Але Тура або бабки знесли на небо, або розчинили жваві водоверті Ольги. Подейкували, що він пішов на прощу до Святої Землі. Або Перун, втрачений бог громовиці, обернув Тура в змія.
Зенон доповнював свої вчительські обов’язки, працюючи у кількох благодійних комітетах, що відсилали харчі на схід країни.
У лікарні святого Кирила, де він теж був за добровільного помічника, часто бачив виснажених недоїданням людей.
— Що ж воно там на сході діється, брате? — якось запитав хворого.
— Голод. Безхліб’я. Все в міста повивозили.
Але землі, де це діялось, були відрізані, і до інших міст звістки долинали поволі. Один хворий розповів про чорний ринок людського м’яса. Казав, що був у крамниці, де за лядою поскладано таці з людськими кінцівками, нутрощами, пальцями, щоками, носами і всяким таким.
Неймовірно, думав Зенон, тручи скроні. Вирізати м’ясо з людських щік? Що тут можна зробити? Упродовж місяців він начувся ще гіршого: цілі села ставали людожерами; на поїзди з туристами нападали, дітей варили живцем.