Стефан довіку пам'ятатиме той покій: стільці у блакитних шовкових візерунках, бузкові завіси, рожевий перський килим. Китайське шитво, трохи виблякле. Ширма з мальованим павичем на білому, напівпрозорому папері. Легкі пахощі Матільди. І диво-дивні шпалери. Три смуги, стократ повторені, переповідали історію Єви й Адама. Спочатку пара сутулиться, узявшись за руки, під горезвісним деревом. Оливошкіре черево Єви випинається над голою промежиною, а Адамів пах блищить, мов наполовину очищене авокадо. Еротична іскра, що колись спалахнула між ними, вже згасла. Похмурі. Такі ж сексуальні, як гравці в бадмінтон на нудистському пляжі. Домінує дерево. Кора срібляста з рожевими прожилками. Віття зростається в зап’ястки, увінчані сердитими обличчями. Все повите в туманний багрянець. Інші смуги ще темніші: пара грається у тварину з двома спинами; Єва народжує Фенікса. Ці образи було перемальовано зі святих письмен улюбленого містика Матільди.
Двадцять років, чи й більше, Стефан жив у пияцькому чаду. Він мандрував між особняком Попровських і домами кількох інших коханок, доки не опустився до будинку розпусти в Марселі. Навіть коли він іще сидів на місці, в Попровських, він не завжди був певен, хто з ним у ліжку. Але то безперечно його язик на чиємусь кліторі, він покусує, мало що не чвиркаючи, цю розщеплену виноградину, тре долонею відкритий вогкий отвір, аж поки сам розпалиться і подумає про однооку нічну адміністраторку готелю; вона кричить ох, ох, аж він підводиться прикрити їй рота зі страху, що почує обслуга, і знов запихає прутень назад і пхає, пхає, аж доки вона не застогне, дедалі голосніше, і почне дригатися, смикати ногами, стискаючи його стегнами сильніше і сильніше, мовби хоче виламати двері, добратися до нього самого, навіть зараз він у собі самому в ній усередині, а потім він, так само, як усі, засинає. Такою була його правдива історія.
А в той самий час у старому краї вимордовували сім мільйонів людей.
У своїй недописаній історії світу Стефан написав, що причина всіх воєн, почавши з Троянської, — трахання. Не гроші, земля, зброя, расова зверхність чи націоналізм. То другорядні причини. Він згадав плем’я чаґів, які жили в підніжжі Гімалаїв і вірили, що Перша світова війна була наслідком родинної чвари. Їхні святі книги провіщали, що коли брат уб’є брата, то цілий світ втягнеться в боротьбу. Всі спроби прив’язати причини війни до економіки і політики оминали суть справи і нічим не відрізнятися від домислів гімалайських чаґів. Ні, Стефанові було ясно, що як тільки люди відкриють обмеженість сексуального спілкування, то збагнуть, що вони — невдахи в любові. А після цього що ж іще втрачати? Може, так було не завжди. Може, у попередні віки людські зв’язки були довговічні й задовільні. Але його поколінню з коханням просто не щастило.
Під час війни нами керують генерали; під час миру — геніталії.
Яким же багатим видавалося Роздоріжжя його населенню — цій расі калібанів[4] таких німих, що ніколи не скажуть, де їм болить і чому. Аби розв’язати суперечку, їм простіше спалити хату чи спересердя загнати коня, адже яка користь із балачок? Погано виховані, бідно вбрані, мало де бували, — але добре харчовані, бо земля їх любила, — вони вважали себе світським людом. Щодня спілкувалися з чужинцями з незнаних і далеких сторін. Їхнє місто стояло на перехресті шляхів. Світ збігався навколо кількасот родючих гектарів. Колись зайди тягнулися до цієї неприрученої землі за пшеницею, потім вугіллям, насамкінець за нафтою. Люди пильнували свою землю, мов бджоли свою сонливу матку. Їм не завжди вдавалося витіснити ділків, тож вони поступались і, за певну ціну, ділилися добром.