Третя причина, чому Зенон братався з окупаційною владою, — його роман із дружиною капітана Райхмана.
Снігова королева з долини Рейну, з високими вилицями, блакитними, ніби мертвими очима і важкою білявою косою, скрученою в ланцюг на маківці, Елізабет у своїй прямоті була подібна до її чоловіка, чим відлякувала майже всіх інших чоловіків, і була такою самотньою, якими бувають лише найвродливіші жінки. Усі інші чоловіки в її присутності або почувалися дурнями (Ваші… очі… губи… оті ґудзики…), або вважали, що такі вишукані жінки можуть бути до пари тільки Івану Грозному.
Зенон познайомився з нею на зібранні Колосмертного товариства.
Провів її додому і дістав запросини на шнапс. У цьому помешканні колись жив видавець, для якого Зенон майже тридцять років тому написав статтю про скіфське гончарство і за це потрапив у в’язницю. Сидіти отут зі своїм ворогом — це збуджувало. Елізабет, яка вільно розмовляла українською, поставила на грамофон платівку Ліста. На столику стояла кришталева куля. Обоє схилилися над нею.
— Я бачу голубів, — прошепотіла вона.
На зібраннях товариства часто говорилося про кінець війни і пришестя вічного миру.
Вони уклали собі порядок: після гри в шахи з капітаном Зенон прикидав, коли той дістанеться поліцейського відділку. А тоді квапився до його дружини.
Ризик пожвавлював життя. Та й Зенонові потрібне було сховище, куди б він міг вкласти свої мрії й надії без остраху, що капітал знеціниться.
Одного пополудня, за шахами, капітан Райхман мовив:
— Прийшов наказ. Якщо ви їх до вечора не виселите, арештують усіх…
Зенон думав про рокіровку, а натомість посунув слона. Йолоп. Райхманів кінь робить вилку.
— Чому саме тепер?
— Більше не можу сказати. Поговоримо після війни.
Вода пам’ятає, або Мерці повертаються метеликами
Того вечора, підготувавши втечу Ґліків, Зенон дав Наталці три квитки до Клаґенфурта в Австрії.
— Потяг об одинадцятій. Поспішайте.
Він умовив Стефана, який кілька місяців тинявся містом, курячи по кав’ярнях і базґраючи в нотатнику, поїхати з ними.
Поки Зенон супроводжував Ґліків до машини, що мала, якраз вчасно, вивезти їх до Швейцарії, до Стефана підійшов Едик. Стефан палив цигарку, понуро втуплений у свою чорну торбу.
Едик усміхнувся:
— Хтозна, хтозна. Може, це вам у пригоді стане.
І вручив Стефанові конверт.
— Хай щастить, — мовив Стефан.
— Може, колись зустрінемося. У кращому місці.
— Едику, ти не встигнеш сказати «креплі», як ми вже будемо вдома.
— Це не наш дім, Стефане.
Стефан без задніх думок поклав конверту кишеню.
Війни він майже не помічав. Якось проти ночі він прийшов до брата і спитав, чи можна якийсь час пожити у вітальні.
— Ти не заблукав? — спитав Зенон, дещо здивований. Він не бачив брата роками.
Стефан стенув плечима.
— Я вдома.
Він не сказав, куди його носило. Одні розказували, що його поранило у Французькому Опорі. Інші шепталися, що підхопив сифіліс. Від його шалапутства лишилася тільки борідка. Він так схуд, що руки й ноги здавалися підпірками для сірого бавовняного костюма, який метлявся на ньому. Він клишаво шкандибав від кав’ярні до кав’ярні, щось дряпав у записниках і курив цигарки.
Він неохоче погодився супроводити братову і племінницю до Австрії. Опісля збирався повернутись до Роздоріжжя. Його рід жив тут тисячу років під навалами турків, татар, поляків, росіян. Це місто і німців переживе.
Потяг сунув поволі.
— Вода пам’ятає, — сказав Стефан племінниці.
— Що, стрийку? — Ластівка зиркнула на цього дивака, із тим його моноклем і ціпком із руків’ям у формі дельфіна.
За вікном пропливали гори й лани. Він задумливо потягував цигарку.
— Так кажуть науковці. Кажуть, якщо взяти дві склянки, і в одну налити окропу, а в другу — води з водогону й зачекати, аж та, кип’ячена, остигне до температури тієї, що з водогону, а потім поставити обидві в льодівню, то вода з водогону замерзне перша, бо молекули в іншій склянці пам’ятатимуть, що їх недавно кип’ятили. Їм не хочеться міняти свій стан. Поміркуй над цим.
Ластівка дивилася на дерева. Як мило, думала вона, нас доручили навіженому.
Їй не було сумно. Навпаки. Було відчуття, що перед нею розкривається великий світ. Ціле своє життя вона чекала на цю подорож. Вони так довго жили в небезпеці, але наразі переговори зі світом закінчилися вдало. Ластівка не хвилювалася за батька. Бог про нього подбає. Завтра-позавтра і він рушить за ними. А друзів своїх вона побачить по війні, що от-от закінчиться. Впевненість юності, яка знає, що невмируща, підносила її в емпіреї. Без надії не можна жити.