Вона з ніжністю подивилася на матір — та спала сидячи, закинувши голову з розтуленим ротом. Щоки мала запалі, адже пайки в останні кілька місяців були мізерні. Навіть кухарка Ядвіга, що лишилася вдома, не знаходила м’яса на чорному ринку. От Ядвіги їй бракуватиме. Але мати поруч, тож вона в безпеці. Обидві вони вже стільки разом пережили, і їхня приязнь — одна з її утіх у житті.
Стефан у свої шістдесят думав інакше.
У XVI столітті великий князь польський посвятив у лицарі його предка, а потім повісив — за перемовини з козаками. Пра-пра-прадід плюнув Наполеонові в лице на вимогу віддати ключі від міської скарбниці. І за те його застрілили. Саме в цьому місті, коли йому виповнилося тринадцять, Галька, небога Ядвіги, шмигнула однієї ночі до його ліжка й переконала, що його наміри стати священиком — порочні. Саме до Роздоріжжя він прибився після Марселя і роману з Попровською.
У Роздоріжжі йому добре спалося. У Роздоріжжі він удома: тут кожного сколку граніту колись торкалися як не руки, то погляди Забобонів. Він настільки зрісся з цим краєм, аж річки, які він проїжджав, журно булькотіли. Він їх запевнив: щойно вивезе дівчат, то повернеться до свого солодкого, безцільного мандрівного буття, вештання по кав’ярнях і шкрябання нотаток до «Теорії подружнього життя» чи «Історії Роздоріжжя і світу».
Трава скорботно хилилася. Не їдь! — волало листя. Не їдь! — стугоніло каміння.
Їдь! — пробасив Тур. — І то притьма!
Вода пам'ятає, або Мерці повертаються метеликами
Потім, коли й Ластівка заснула, Стефан шукав сірника в кишені й намацав конверт Едика. Розліпив його. Всередині був носовичок. Стефан струснув ним. Щось упало долі. Стефан нахилився і підняв оте щось. Діамант! Окрушина, що приведе їх додому.
Витрата Духу[6]
Зенон залишався. Мовляв, уладнати грошові справи. Насправді ж заради останнього вечора з Елізабет.
То була його єдина нерозсудливість. Він казав собі, що Елізабет може допомогти українській справі. Що то вина Наталки, яка відштовхнула його від себе. Що він кохає дружину капітана. Але голос, який заговорив до нього, коли він лежав поміж трупів у Хлібі, наполягав, що Зенон жадає її грудей, і годі.
На нещастя, капітан Райхман повернувся раніше і побачив Зенона, як той виходив із квартири.
Назавтра по Зенона прийшли.
На дізнанні начальник капітана Райхмана, полковник Штіллер — кремезний чоловік із повними рожевими губами, який щоразу програвав Зенонові в бридж і, як наслідок, шанував цього обдарованого інтелектуала, — мовив:
— Я би міг вас віддати під розстріл. Не за те, що ви зробили Райхманові. Біда невелика. Переживе. Трохи приниження лише на користь амбітному молодикові. Зробить його реалістом. Так, я знаю, чому він вас арештував. І знаю фрау Райхман. Якщо тут хтось винен, то це природа. Мене турбують жиди в коморі.
Прямолінійно. Несподівано. Зенон сягнув до кишені по люльку. Нема. Не може бути. Доти він ніколи її не забував. Поганий знак.
— Ви й раніше про них знали.
— Сподівалися, що вони у вас тимчасово. І що ви будете обачні. Натомість щовечора співи. Жидівські пісні! Божевілля.
Зенон розглядав варене яйце на столі. Що це — пізній сніданок? Підобідок? Їм чогось від нього треба: могли ж арештувати будь-коли. Яйце лежало нелущене, без гарніру, в простій дерев’яній чашці. Ліва рука потяглася до мочки вуха. Цей голос, наче призабуті слова батьківських порад, нагадав йому приписи Колосмертного товариства: ставитися до світу з безмежною добротою, в усьому і завжди!
— Отже, пане професоре, — мовив Штіллер, — у житті завжди два вибори. — І, як людина мисляча, додав: — Давати вибір або обирати. У будь-якому разі. Розстріл. Або моя пропозиція. Ставайте одним із нас. Ні, не шпигуном. Я пропоную Вам німецьке громадянство. По суті, наполягаю. Ми не вимагатимемо дурниць. Це буде символічний жест. Довіра з обох сторін. То як?
Зенон подумав про воскових людей, колаборантів, жовчних чоловіків і жінок, які співпрацювали з нацистами заради помсти над своїми, як вони вважали, кривдниками. За останні роки він надивився жахіть. Очі хлопчаків, проколені цвяхами. Гранати, втиснуті жінкам у піхви, чеки висмикнуті. І всяке таке.
Він думав про Елізабет. І Наталку. І природну щедрість жінок.
— Вибачте, полковнику. Правду кажучи, картяр із вас нікчемний. А я ближче до могили, ніж до Німеччини.
6
Див. початок Шекспірового сонета 129: «Th’expense of Spirit in a waste of shame is lust in action…» («Витрата Духу в триньканні стидкому є хіть у дії…» / Пер. Наталі Бутук).