Занадто театрально. Зенон почервонів. А сам подумав: рисуюся. Всі ми рисуємось.
Полковник повірив йому на слово, і зранку Зенон Забобон став громадянином тієї найменш престижної, але таки найвеличнішої і найстарішої з республік.
Не минуло й місяця, як німці щезли, витурені радянським військом.
Вірменська церква в Клаґенфурті носила ім’я святого Григорія Просвітителя. Його історію розказували яскраві ікони на стінах.
До того як він навернув царя Тірдата в єдино правдиву віру, Григорій перейшов дванадцять тортур. Його вішали на дерево за пальці ніг. Палили волосся на голові. Пхали розпечене залізо у вухо і таке інше. Наталка шукала втіхи в іконах. Вона розуміла відображений у них біль. Вдивлялася в посірілі фрески вже не очима тієї палкої дівчини, що втекла колись із села у сподіванці грати на піаніно в найкращих залах Європи. Що стріли в тілі порівняно з розбитим серцем? Що терновий вінок на тлі її втрати? Вона радо накладе такий, аби повернути чоловіка. Вона і Зенон були єдиним тілом. Він був її життям, розумом, домом. Вона кляла в тій церкві всіх святих. Кляла і німців, і євреїв. Годі, подумала, вона вже більше не може. Відтепер вона житиме спогадами. У світі, де Зенон іще дихав, де він міряв кімнату кроками, розповідаючи їй про націоналізм, жіночий рух, мудрість Маркса, роль селянства. У світі, де вони обоє були молоді й вірили в майбуття. І нічого в цей світ не увійде ззовні. Нарешті вона була цілісною.
Я розумію, — зітхнув Тур, який не міг забути дружину, втрачену в час Війни.
Відень, світова столиця
Кому хочеться поплавати у тихому, уквітчаному лататтям ставку, тому Відень не рай навіть у час миру, а тим паче 1945 року. Стефана влаштовувала спільна ванна під сходами на третьому поверсі найманого будинку. Він споглядав шишкуваті щиколотки пані Штерн, грубі черевики Івана Старосольського, капчики Єви Лозинської, що пурхали коридором із надією потертися об стоптані чоботи Володимира Козака.
То вже не був Відень, у якому Стефан марнував свою молодість. Місто стало бездушним. Фройд, Музіль, Рот — давно померли. Макс Райнгардт — у Голлівуді. Оперний театр і собор св. Стефана скидалися на Стоунхендж. Росіяни підступали до міста, де Ротшільди й оточення колись поводилися, як Марія Антуанетта.
Не те щоб Стефан відчував особливу симпатію до гофбуржців. Йому приємно було уявляти Наполеона у Шенбрунні. У 1916 році Відень світився спокоєм. Як усі імперські столиці, місто будь-що намагалося зберегти фасад нормальності. Поводитися так, ніби війна, ним почата, його не обходить. Різанина, гірчичний газ, шанці — що до них містові розваг? 1916-й був Роком Вальсу. Восени відбулися прем’єри оперет Берацького, Айслера, Фалля, Ярно, Штольца.
Тепер це все — історія. Із концертних залів не долинають ні менуети, ні зворушливі тірольки. І вже й не долинуть. Усе то — тимчасові виприски, нетривке цвітіння потуги. Відтоді її мистецтво нагадуватиме засушені квіти.
Стефан перегортав сторінки своєї книжки, що позагиналися від вологи: Юні цивілізації не гинуть у муках однієї осені. Вони просто скидають листя. Єдина смертельна загроза — інерція. Поет — це той, хто ламає для нас окови звичного.
Розумно не ходити туди, де безумці витанцьовують психози поразки. На Берґерштрассе якийсь старий здирав із себе одяг і кричав до спантеличених перехожих віршами з Єремії. Та ні, спантеличених тепер не знайдеш. За шість років війни люди побачили все. Людина людині вовк. Не існує такого явища як людяність. Лише поодинокі наближуються до неї.
І чого це народи так поскаженіли? Стефан думав про невдалий Союз трьох імператорів, жахливі проблеми з росіянами на Балканах, про всіх тих сербських князів Обреновичів, непереможного турецького султана, радих до стрілянини сербів, що клали життя за Боснію з Герцеговиною. Про професора Генріха Фрід’юнґа, радикального революціонера (чи навпаки?), який кляв белградських революціонерів. Про габсбурзького міністра закордонних справ, наступника Ашренталя від 1912 року, котрий вважав українське питання ключовим, бо воно зачіпало і росіян, і австріяків. Австріяки хотіли, щоб українці усвідомили власну самобутність і не російщились, а відтак зберігали вірність цісареві, а не цареві. Міністр писав австрійському прем’єру: «Я підкреслюю, що наші такі важливі відносини з Росією у майбутньому залежатимуть від нашого успіху в недопущенні русифікації українців, яка жваво ведеться на нашій території, від того, наскільки ми збережемо окремішність цього народу та піднесемо його цивілізованість». То писалося в червні 1914-го, коли Стефан живу Парижі з мамою і донькою Попровськими, а його брат був закоханий у Наталку.