Раковський був не в гуморі. Він посмикував носа, відводячи очі в кут.
І мугикав.
Цівочки поту рисували їй чоло, наче нотний стан без партитури.
Педаль вислизала з-під її стоптаної підошви.
Раковський замугикав чутніше.
Сльози набігали на очі, але вона грала далі. Потім схибила нотою.
— Легато, легато. Дурна. Слухай. Горовіц заграв би це так…
Піаніно його перевтілювало. Відразу було видно, що він мастак у теоремах, які описують приховані трелі серця. Дедалі твердіше, дедалі глибше: він щезав у нотах, не дихаючи, гойдався з Терпсихорою на линві понад прірвою. Ластівка затамувала подих. Раптом гра обірвалася, він схопився на ноги й вернувся в знайому роль.
Світло немов підморгнуло: лампочка спалахнула і згасла. Ластівка відчула руку на стегні й підскочила, перекинувши табуретку. «Ой…» У відчинених дверях стояв Аркадій і шкірив зуби. Простяг їй власну лампочку, наче букет квітів.
— Слава Ластівка Забобон? Аркадій Ворог.
— Ви зарано прийшли! — гарикнув Раковський.
— Ні, все гаразд, мій час минув, — сказала Ластівка.
— Ні-ні, у мене урок англійської: Ліда Ґруда чекає, — мовив Аркадій.
— Ви, здається, казали на третю, — впиралася вона.
— Пів на четверту.
— Дуже мило. Але ні. Краще подумайте про Бродвей, — мовила Ластівка.
— Я погоджуся й на Гарлем.
— На що?
Аркадій обернувся до Раковського:
— Завтра, пане, о пів на четверту?
Старий замахав міцною лапою:
— На четверту!
— А лампочка? — запитала Ластівка.
— Ввечері заберу.
— Ви ж не знаєте, де я живу.
— Та ні, знаю, — кивнув головою Аркадій.
Багатий Раковський успадкував іще одну лампочку.
Стемніло. За хмарами не видно і зірки. Ластівка з Аркадієм сиділи у міському парку Берхтесґадена. Табір, здавалось, уже був замалий для їхніх мрій.
Вона хотіла знати про нього все. Уперше в житті Аркадій говорив з жінкою відверто.
Його батько був хліборобом, до того, як став куркулем і його розстріляли.
Століттями Вóроги орали землю за дві сотні верств на південний схід від Києва. Аркадій її ненавидів. Нудне вічне небо гнітило: тільки подумати, скільки всього на світі під тим небом, чого ти ніколи не побачиш! А земляки! Тільки й балачок, що про жінок, та збіжжя, та Бога. А самі жінки, сторожкі й цнотливі або дикі, по-тхорячому люті: шкіра темна, стегна мов ночви, чола вузькі, як ложки. Він ненавидів свої щоденні обов’язки — вставати удосвіта, доїти корів, розкидати покорм курям і косити траву, хоча батько купив трактора, щойно на нього спромігся. На щастя, батько розумів Аркадія, бо колись був у Відні й слухав великого тенора Бйорлінґа в опері «Турандот». Того вечора він не забув ніколи. В уяві він часто мандрував до міста циліндрів, фраків і сірих лайкових рукавичок, краю лебедів із дутого скла, різдвяних сценок із пап’є-маше і сережок у формі дирижаблів — там, думав старий, зануривши руки по лікті в гноївку, — там можна весело змарнувати ціле життя, хоч скільки того життя. Підстави для бажання переселитись до міста є. Але ж має чоловік певні обов’язки.
Одного дня десятилітній Аркадій із матір’ю поверталися додому зі щорічної мандрівки до Рівного, де жила її сестра.
Хлопчик тримав у руці дерев’яного коника, якого вирізьбив для нього вуйко.
Мати стояла й дивилася на колію, пахкаючи люлькою. Ще хвилю тому сюрчали цвіркуни. І птахи позникали. Хлопчик почув: хтось піднімається сходами. І знову глянув на матір, що курила люльку.
Ішов 1931-й рік. У місті вже були більшовики.
Мати шепнула:
— Ходи сюди, синку.
Він відчув її страх. Для нього те все, навіть стрілянина, яку він раз-у-раз чував у місті, належало до туманного, тривожного й чужого для нього світу дорослих.
Він присів біля матері. На ній були старі чоловікові армійські чоботи з бурої шкіри, із металевими дірочками.
На сходах з’явилися чотири солдати. Один такий товстий, що хлопчик мало не розсміявся. Уніформи посмуговані болотом. Аркадій читав, ніби Наполеон колись дав ляпаса капралові за недочищений мідний ґудзик на еполеті.
— А це що? Солідна женщина.
Мати смоктала люльку.
— Матрац ходячий.
— Не хтів би я спати на такому.
Аркадій глянув сердито.
Один із них нагнувся і вирвав із рук хлопця дерев’яного коника.
— Хош покажу, яку нас диких коней ламають?
— Не чіпайте його, — мовила мати.