На цей спогад його кидало в дрож. Думав піти і висповідатися священикові, але вірив у Бога, не в священиків.
Аркадій вів косарку крізь високу траву. Мотор гарчав так гучно, аж він ледве чув власні думки. Привиділась мати на залізничній станції, солдати задерли їй на голову спідницю, і він погнав косарку вперед, все глибше і глибше врізаючись в Америку.
Потім косарка замовкла. Аркадій смикнув шнура. Дарма.
Ластівка роками старалася не розглядати вітрин. Проте іноді не стримувалася. Тому коли бачила потрібну спідницю чи блузку, славила Богородицю. Вона мала власну кімнату для шиття, але це не те саме, що купувати речі, пошиті на Тайвані чи в Парижі. У жінок в журналах — завжди нові убрання, що так пасують до їхніх усмішок! Їхні життя здавалися такими яскравими, милими, упорядкованими. Вона читала їхні історії і дотримувалась їхніх приписів, але це ні на що не впливало.
Якби ж то вона була красивіша. В старому світі її вважали гарненькою. А тут чоловіки віддають перевагу досконалим картинкам перед недосконалою плоттю. В Америці творять богинь.
Усі свої невеликі гроші вона витрачала на перуки. Першу — руду і штучну — Ластівка купила в універсамі в Елізабеті. Друга була з тваринного волосу. Відколи Стефан став продавцем у супермаркеті Woolworth’s, він діставав їх для неї зі знижкою.
Вона любила їх почасти через те, що знала — перуки їй не носити ніколи. Аркадій не дозволить.
Її колекція зростала. Невдовзі вона мала перуки всіх кольорів. Купила кілька пінопластових голів. Коли Аркадій ішов на роботу, вона виставляла їх у спальні. Звірялася їм, що чоловік у неї брутальний, а вона самотня. Іноді краєм ока їй ввижався батько: стояв, спертий на одвірок, і усміхався.
Її чоловік був справжньою випробою її чеснотам. Вона цуралася всього, що могло б потішити його. Ненавиділа каву, бо він її любив. Не співала, бо він не мав слуху. Чому вони не знали цього одне про одного раніше? Обоє почувалися однаково самотніми. Вона розмовляла зі своїми рослинами, перуками і привидом батька. Люди не розуміли. Вона розповідала перукам, ніби колись вірила, що одружиться лише як стане відомою акторкою. Все через війну? Як дивно висвітлювала речі війна, надаючи їм змісту, якого самі по собі вони не мали!
Вона любила бульварні часописи. Розповіді про собак, що родили людських дітей, про політиків-напівлюдей-напіврептилій, про відвідини марсіан. А надто уважно читала вона розповіді про жінок, які вбили своїх чоловіків. Це насильство у власній душі лякало.
Чуття вини пригадало їй оповідь якоїсь черниці про святу Терезу Авільську, яка, їдучи до Риму, впала з віслюка. Свята почула Божі слова: «Ось так я ставлюся до своїх друзів». На це незворушна жінка відповіла: «Тому їх у Тебе так мало». Чи не схожа вона сама на святу Терезу? Хіба Бог не влаштував їй нестерпне життя? Батька застрілили, країну вкрали, але вона любила Господа і щодня ходила до церкви, і чоловіка спонукала.
Натомість Аркадій постійно з нею воював. Не було жодного спокійного ранку.
— Може, поїдемо в неділю на природу?
— Що? Коли? Неможливо.
Не відповідь, а ляпас. Їй самій кортіло його вдарити. Чому? Хіба так ставились одне до одного Наталка і Зенон?
— Коли ти повезеш мене на узбережжя? — наполягала вона, намагаючись вибороти в нього поступку.
Добре, що він ходить до праці. Якби сидів удома, вони вже повбивали б одне одного.
Вона ж не працювала вже з церковними групами так, як колись, коли вони жили в місті.
Якось вона запитала матір:
— Чи таким-от має бути подружнє життя?
Наталчині вії затрепетали, очі розплющились:
— Що кажеш, люба?
— У вас із батьком було так само?
— Гірше, люба. Його завжди розстрілювали. А до того він мені читав лекції. Довгі, безглузді лекції. Казав мені, що маю думати про музику, траву, про мої мрії. Навіть мрій моїх мені не лишив. Я знищила цілу його книгозбірню. Це війна, люба. Не переймайся, це природно.
Зморена, Наталка заплющила очі й знов упала в дрімоту. Князь Тур у подобі Кінг-Конга покрив її ззаду.
Ластівка повернулася до свого привида-батька, якого ледве бачила в клубі диму.
—- Не хвилюйся, — казав він. — Так воно є з самого початку, з моменту, коли вони народжуються чоловіками, їм кажуть бути інакшими. І такими вони стають. Чоловіки і жінки розмовляють однією мовою, але слова їхні означають не одне і те ж. Їм байдуже, що саме має на увазі інший. На це нема часу. Життя — немов кінострічка, яку проектор жене безупинно. Тільки в житті немає стоп-кадрів. Те, що сталося, ніяк не повернеш назад. А вийдеш десь насередині — не знатимеш, як скінчилось.