— Окей, — згодилася Дарка.
Вони назбирали хмизу, гілля й понесли до Індіанського селища. Невдовзі вогонь відкидав їхні тіні на дерева.
Бо сказав:
— Поборемось?
І скинув светр. Дарка курточки не зняла. Обоє присіли. Він нетерпляче бив кулаками по траві й усміхався. Дарка струшувала руки, розслаблюючись. Чмихнула, витерла ніс затиллям долоні. Бо скочив, цілячись на її ноги, вхопив за кісточку, смикнув, і вона впала, зойкнувши, але трава була густа і м’яка, мов подушка. Дарка на мить отетеріла, і ось він уже на ній зверху, втискав плече їй в живіт, дедалі вище, в її маленькі груди, і нарешті ліг на неї. Він тер долонями її живіт, потім знов груди, плющив їх, хоч вони й так були дрібненькі. Потім поклав руку їй на стегно. Повертаючи її, всунув зап’ясток між ніг. Вона верещала і стогнала. Його рука була на її задку і піднімала ноги вгору. Зап’ясток втискався дедалі глибше. Дарка заплющила очі. Їй хотілось усміхатися, але тут у плече врізався камінчик і урвав насолоду. Вона сіла, відіпхнула ошелешеного хлопця і дзьобнула його кулачком у скроню.
Обоє сиділи в траві кілька хвилин мовчки.
Дарка розсміялася.
— Спати пора! — гукнула з бунгало Ластівка.
— Я загашу багаття, — сказав Бо.
— Воно вже загасло.
— Та ні, жевріє…
— Ану, доганяй!..
Він тільки зиркнув на багаття, та й побіг за дівчинкою.
Серед ночі його розбудили крики. Бо натягнув покривало на вуха.
Але крики були голосні — гучніші, ніж завжди.
Він устав з ліжка.
На поле висипали люди, було дуже ясно, і Бо второпав, що то палає корт, золоте, червоне, біле полум’я шмагає в небо, мов блискавка, що прискає з-під землі. Він погнав туди. Люди метушилися з відрами і баняками води. Він помахав рукою Дарці, та вона з того боку поля його не бачила.
Він пішов до щогли і зачекав, доки підійде Дарка.
— Що нам робити? — Він дивився на неї. — Що ми їм скажемо?
— Вони вже все знають. — Дарка плакала.
Пан Головинський протягнув два шланги з сараю, а третій від свого дому. На щастя, вдень він поливав перці й помідори, тож один шланг був підключений.
Почувся гуркіт бульдозера: це пан Головинський вів його прямо на вогонь. Він сунув перед себе купу землі. Незабаром ціле поле огородив земляний насип.
Небо яснішало, коли всі розходилися досипляти.
Наступного ранку Ластівка здавалась напруженішою, ніж завжди:
— Час пакувати речі.
Обличчя її витяглося, посмутніло. Бо вже раніше помітив, що найщасливішою вона була тільки по розмовах із привидом батька.
— Рухайся, дорогий, неси свою валізку.
Бо підняв невеличку торбу і вийшов через вітальню в коридор. День розпалювався. Тенісний корт стояв чорний. Мати була уже в машині, яку Аркадій поставив біля бунгало.
Аркадій сидів за столиком на ґанку, перед ним, на жовтогарячій підстилці, порожнє горня від кави і розгорнута газета. Підвів на Бо очі, але, здавалося, його не впізнав. Погляд був затьмарений.
Бо завмер.
— Знаєш, скільки мені це коштувало? Знаєш?
— Багато грошей, тату.
— Більше, ніж ти уявляєш. — Він втупив очі в газету. — Йди допоможи мамі.
Бо поволі пройшов повз батька.
Був уже, здавалося, на безпечній відстані, коли почув, як стілець позаду шкребнув підлогу. Щось тяжке впало йому на карк і кинуло вперед, лицем до землі.
Абу-Дабі
Напередодні дня Подяки, якого в домівці Вóрогів знов-таки не святкували, безсонний Стефан, який в останні десять років ще жодної ночі не спав як слід, застудився.
— До ліжка, — звелів доктор Гліб і затягнувся цигаркою Pall Mall.
Стефан лежав на горищі й супився на «Одаліску» Енґра.
Він змарнував своє життя.
Над головою висів дерев’яний хрест із вирізьбленим Ісусом. Один цвях розхитався, і фігура відхилилася з рівно дванадцятої на десь так першу сорок.
Під стіною стояло соснове бюрко. У гніздах і комірках напхано конвертів, олівців, йоржиків для чистки люльок і пакетиків з марками. У книжковій шафі стояли альбоми, книги з мистецтва, історичні фоліанти і кілька записників із чернетками текстів, над якими він марно трудився ціле життя, як-от «Причинки до Введення в теорію подружнього життя» та «Історія Роздоріжжя».
На його лисині вилося ще кілька сивинок. Вуса й борідка довкола вічно мокрого носа охайно вистрижені. Праве око дивилося прямо, а ліве, сльозливе, блукало в очниці. З-під ковдри стирчали, як дві бульби, вузлуваті ноги в панчохах. А колись його називали Казановою.
Він кашляв і чхав під курганом паперових носовичків.