— Це наче піаніно? — висловила здогад Наталка.
Акордеоніст засміявся. Сказав, це таке ж піаніно, як собачий гавкіт — лепет ангела. Але йому того досить, бо він куди частіше буває з собаками, аніж із ангелами.
Спершу вона закохалася в Зенонів голос. Його обличчя псували грубі окуляри. Консервативний в одязі, він віддавав перевагу синім костюмам із дібраними краватками-метеликами. Куди б не йшов, тягав за собою валізу, переповнену книжками й паперами. Вміст валізи Наталку не цікавив. А от голос, що замовляв печиво, — це був напіврик, напівспів. Він нагадував їй про ліс. Її не цікавили слова Зенона, його шалені ідеї, його тиради про шляхетного дикуна і мудрість селянства чи важливість націоналізму Перев’язуючи шнурочком його коробку з печивом, вона слухала — але не слова.
Зенон мав чимало пристрастей, серед них — лорд Байрон і лілійник. Він вважав, що його країні необхідно визволитися з-під впливу сусідів — Росії, Австрії і Польщі. Необхідно зберегти чистоту рідної мови. Мова житиме, казав він Наталці, дякуючи таким, як вона: Наталка — національний скарб.
Він прохав її співати пісень, почутих від матері. Хотів записати їх заради онуків, заради історії.
Наталка ж не любила сльозогінних пісень — ні плачів про покинутих коханими дівчат, ні козацьких маршів. Їй більше подобалась нова музика, що лунала з кав’ярень у студентських кварталах.
Була одна пісня про журавлів, що він умовляв її співати знов і знов, а сам лежав у неї на колінах і марив про волю. Наталка перебирала пальцями його рідке волосся й пригадувала, як мати кричала на батька, а брати і сестри всміхалися у своїх молочно-опійних снах.
По медовому місяці вона перебралася до його помешкання. Чотири кімнати з високими стелями, багети з червоного дерева, величезна піч у кухні, що гріла хату довгими зимами. З ними жив Ігор, недоумкуватий глухонімий брат, яким Зенон опікувався по смерті матері.
Одного ранку Наталка застала Ігоря, коли той рукоблудив. Тож запустила в нього подушкою. Ігор усміхнувся. Коли второпала, що чоловік сподівається на її опіку ще й над братом, то аж заверещала. Вона не служниця. Вона не для того перебралася до міста, аби жити, як її мати. За кого він її має? Чого так старається змінити її? Вона собі подобається і без його книжок і теорій, красно дякую, а коли йому не подобається — то прошу, вона його не тримає. Або піде вона. Чому він постійно розказує, що їй думати про Бога, материнство і свою країну, коли вона і без нього все чудово розуміє?
Наталчину сферу впливу обмежували стіни спальні. Там Зенон зазнавав найгірших поразок.
З іншого боку, міркував він, крокуючи нічними вулицями після чергової сварки, у неї багато й позитивних рис. Чесна, практична і вміє торгуватися з м’ясником. Ядвіга — стара, ще материна, кухарка, — її поважає. Хай дружина кепкує з його казань про селянське життя, зате дбає про його телятину в помідорах і чисті сорочки з крохмаленими комірцями. Одяг сама собі шиє. Гарненька, повнява, з довгими віями. Ну і що, коли їй байдужа історія князя Тура і заснування Роздоріжжя?
Забобони жили в Роздоріжжі понад тисячу літ, доки, нарешті, їх не зрушила з місця війна. Були то суворі, вперті люди, і народна приказка провіщала, що підуть вони звідси лиш коли гори спливуть по ріці в Чорне море. Але війна вдалася сильнішою за них. Війна була богом.
Були й колись і війни, і навали. За багато століть міські цвинтарі розпухли. Скелети, блідіші за серцевину яблука, волали: «Місця! Ще місця!». Аби втихомирити їх, живі відтинали родючі поля і розчищали ліс.
А мертві не хотіли бути мертвими. Вони підводили свої зогнилі тіла — місиво крові й бруду, і шкутильгали вулицями, терзаючи душі скованих жахом співвітчизників.
Тільки Тура це не лякало. Князь Тур Забобон спочивав, загорнутий у хмари, які щоночі стягував із неба. Він розмовляв із вітром, був запанібрата з дощем. І не зважав на знамення, що бентежили його людей. Навіщо перейматися тим, що якийсь ворон рве людське серце чи що жаб’яча пошесть обернула золоті степи в кошлате зелене море?
Не боявся Тур і монголо-татар. Коли вони приходили, він уже був напоготові. Заввишки у п’ять списів, залізнорукий, мідноногий, він виріс для битв. Він звав татар дикунами і відбивав їхні сальви стріл.
Він пам’ятав своє коріння. Від своїх родичів, дерев, на які сідав у хвилини задуми, відрізнявся він тим, що міг ходити, а вони не могли. Сумнівна перевага, бо хто навчився ходити, той невдовзі навчиться й тікати. А дерево не має вибору — стоїть, де зросло. До найперших членів громади — тополь, шовковиць і сосон — він ставився з особливою відданістю. Із тополиних бруньок він готував бальзам проти опіків і гемороїв. Витяжка з соснової кори гамувала розлад шлунку. Навіть верби помагали своїм листям, яке він варив на лік проти безсоння. Таких друзів він ніколи не кине.