Минули роки, поки Стефан дізнався, що мати покинула батька саме через неї. І що батько його, священик, помер від сифілісу.
Сніг і безсоння поволі стирали кордони між світами.
Рано-вранці Стефан встає, одягає сорочку, що блищить у світлі лампи, мов сметана. Краватка-метелик. Сірий двобортний костюм. Сіре вовняне пальто майже без ґудзиків. Ховає люльку і тютюн Sobrani в кишеню, хапає ціпок із руків’ям-дельфіном, охайну федору, і сходить додолу.
Надолі купа людей. Племінники, внучаті племінниці, древні вицвілі кузини, що поприлипали до канап, як лишаї. Старий поволі, але вправно проходить крізь це стовпотворіння. Він уже майже привид. Юрій сидить, згорнувшись, під різдвяною ялинкою. Стефан бере слухавку.
— Що робиш, стрийку? — питається Ластівка, накриваючи миску куті поліетиленовою плівкою.
— Йду до Ред-Бруку.
— А не хочеш з Едиком і дітьми прогулятися бульваром? — Вона, схоже, збентежена. Ред-Брук — це український цвинтар, де ціла їхня родина викупила добрячу ділянку.
— Не хочу, — всміхається він, повертаючись до дверей.
Кричить дитина. Ластівка гукає:
— Дарко!
На канапі близнюки сперечаються:
— Зрештою, то німецьке свято — Різдво з подарунками…
Більше йому не доведеться слухати їхніх нісенітниць.
Він трясе головою, якби витрясаючи з вуха воду — родину, через яку досі брів. Куди не глянеш — дивитися сумно. Хотілося б сказати їм щось, усім — Павлові, Орестові, Юрію, Антонові, Ользі, Ярці, Аркадієві з Ластівкою — щось, якусь дещицю мудрості, котра б їх зцілила. Але він пам’ятає про свою місію. Він киває головою, мимрить щось собі під ніс і йде далі.
Чекаючи на холоді на таксі, він дивиться на сосну, що височіє над будинком. Коли вони приїхали сюди десять років тому, вона була саджанцем.
Вони відремонтували гараж, окультурили сад, пофарбували будинок, встановили новий бойлер, зі східного боку насадили вишняк.
Зараз будинок і сад виглядають такими ж занедбаними, як у день їхнього переїзду.
Він бере в гаражі заступ. В одній руці ціпок, у другій заступ.
Сівши в таксі, він дістає люльку, але не набиває її. Досить так потримати. Незабаром таксі звертає на захід, на шосе 22. Та Стефан не перечить. Він нічому не перечить.
Шосе 22, з тисячами залитих неоном магазинів, взуттєвих крамниць між складами пиломатеріалів і парками розваг.
Він сконцентровується на своїй місії. Відводить погляд від вікна, дістає з кишені лист. На ньому дата трирічної давності й початок: Дорогий Батьку…
Це звертання вражає його тепер, як і тоді. Він ніколи не був одружений. Хлопець — хоч листа написав старший чоловік, під сімдесят, — був Лідин. Ліди, яку він кохав у Парижі між війнами.
І вся та праця, що пішла на його метафізику шлюбу. Йому під землею буде спокійніше.
Водій каже, що не бачив такої хуртовини від 1948-го. Стефан майже його не чує. Він уже занурився в інший світ. Коли машина зупиняється, він виглядає збентеженим. Спустила шина. Ах. Він вийде.
Стефан живе серед чужинців. Шкодує, що нема нікогісінько — ні дружини, ні бодай священика, — хто б справді його знав. Усміхається, змітає сніг із капелюха, але ось вітер, і він перев’язує шарф, який запхнув до кишені в останній момент.
— Ці болти посаджено на фіксатор…
Водій так упевнено говорить про матеріальний світ. Американець без жодних тягарів минулого. Його ненависть і любов інстинктивні. Він, може, лисий і худий, але духом немалий. Атож, американці горнуть до себе навіть росіян. Яке їм діло до того, що поет фейку назвав племінними війнами Європи?
Він тужитиме за Клаудією з Woolworth’s. І листоношею Джоном, на прізвище Чорна Губа.
Шина вислизає з рук водія. Посеред хуртовини на Святвечір сніг стирає усе — що на шосе 22 в північному Нью-Джерсі, що в Сибіру над озером.
Das ist ein Schwindel[23] — сказав Ленін, коли збагнув, як саме дурили робітничий клас. А їх обманювали всі: аристократи, купці, їхні власні діти. З трудящого люду вкупі з потом витискували душі, а він гарував, у надії добутися раю, поки решта світу споживає плоди їхніх трудів. Проте для Стефана ця фраза значила навіть більше. Це шахрайство. Що — «це»? Життя. Світ. Геть усе. Шахрайство? Галюцинація космічного масштабу. Є єдиний сенс грати за правилами — коли краще розуміти самі правила. Але розуміння самої гри нема. Самовизначення — брехня. Історія — брехня. Психологія — історія брехень. І так далі. Не існує «верху» і «низу». Це категорії, вигадані «верхом», щоб тримати «низ» унизу. Те ж саме, мовою фізики, сказав Айнштайн. Це відчинило двері навстіж. Ми вільніші, ніж знаємо чи хочемо знати. Ми творимо самі себе. Але дороговказів так мало! Ми ледве спромагаємося на добру рибну юшку. Не слід сподіватися від людей забагато.