Тюлеві занавіски надимаються й опадають, мов легені. Будинок дихає, і священик заходить, витісняючи хлопчика.
Його ховають на Ред-Бруку. Похорон не йде, як планувалось. Грабар проспав, тож усім доводиться чекати.
Отець Бродін махає кадилом. Жалобні гості, серед них Джон Чорні Губи і Клаудія, вдихають ладан.
Тільки через місяць Ластівка усвідомить, що він помер.
Все мовби сталося поза межами її поля зору. Звісно, вона плакала, коли опускали труну і співали «Вічную пам’ять». Але хто, справді, вірить, що його пам’ятатимуть вічно? Все розчиниться в праху, дощі й пелюстках троянд. На поминках вона розглядалася по гостях, друзях зі старого краю. Та після поминок була мов деінде. Якось уночі, коли вони вперше за багато місяців покохалися, Аркадій спитав, про що вона думає.
— Я завжди частково деінде, — зізналась вона.
Вона усвідомила це, коли натирала стіл у вітальні. На кухні допікався мигдалевий торт. Горе. Раптове. Остаточне. Серце, здавалось, витискало повітря з легень, не давало дихати. Вона побігла додолу, поділитися з Лількою. Але та вже поїхала до шпиталю. Подзвонила подрузі з церковної громади. Без відповіді. Почала ходити по хаті — то піднімала стільці з підлоги, то знову клала, то стягувала штору, то розтягувала.
Бо усе те бачив. Коли спитав, що сталося, Ластівка відповіла:
— Викликай таксі.
— Куди ми їдемо?
— Ред-Брук, — сказала вона водієві.
Кількадесят років тому вона провела на цвинтарі сотні годин, читаючи Стейнбека, Лаґерлеф та інших.
Вона затужила за своїми привидами.
На надгробку — візантійський хрест між двома значущими датами. Поруч — місця, куплені для неї з Аркадієм.
Був пташиний час, коли вона дістала з кишені лопатку і заходилася рити землю.
Вона нічого не знала про останній задум Стефана.
Зимове сонце лежало десь закинуте за синювато-сірим небом. На дубі голосно виспівував хор шпаків. Земля, після сухого місяця, була як тверде, голодне каміння. Ластівка затято довбала. І що з того, що вона молилася, турбувалася? А нічого. Думала про батька, Зенона. Який то був дивний чоловік; як вона любила його примарні відвідини. За життя його дотик був м’який, мов у кота. Вона пригадала ранок, коли Наталка хворіла, Ядвіги вдома не було, а їй пора до школи, що значило — треба заплести в косу її світло-русе волосся. На прохання доньки Зенон узяв щітку. Його пальці спадали її волоссям, наче дощ очеретом. Обоє стояли перед дзеркалом. Вона бачила його так ясно! Очі за грубими скельцями окулярів були такі ж далекі, як і тоді, коли він сидів у кабінеті за книжкою, курячи люльку. Граційні рухи рук. Які останні слова він тоді їй сказав? Що побачить її через тиждень? Ще один чоловік, який збрехав.
Стефан був їй за батька. Під кінець став недосяжний. Щось бентежило його від Різдва. Якось пополудні вона принесла йому юшки, а він різав папери і скидав їх у торбу, яку попросив спалити.
Пригадалось, як стара на судні казала, що вони тяжко страждатимуть, бо забули взяти своїх духів. Але вони не забули. Вона зробила все, що могла, аби заприязнитися з ними.
Вона роззиралася невидющим поглядом, не помічаючи вивірки, яка стежила за нею з-під голої форзиції.
Бо трохи погуляв між надгробками.
Нарешті пішов до телефонної будки на вході й подзвонив на роботу Аркадієві.
Поки той приїхав, Ластівка вирила яму на стопу завширшки і дві завглибшки, місяць уже зійшов і вона вже готувалася йти.
Вдома вона роззулася й упала на канапу, не скинувши пальта.
Наступного ранку, ідучи до ванної, хлопець побачив батька і матір на підлозі, у верхньому одязі, сплетених в обіймах.
Вітер колихає гілля. Десь далеко плаче дитина.
Тур Забобон розплющує очі. Очі як місяці. Вони висвічують землю на кілька кроків попереду. Він позіхає. З рота вилітають кажани. Він чухає чорне бородате лице, а довгий, мов змія, язик вискакує й облизує вуса, цупкі, як ялівець. Облизує і крайчик бороди: вона спадає нижче колін й мішається з травою.
Він зголоднів. Це найперше. Однією рукою намацує десь у верховітті пташине гніздо, занюхане раніше. Пальці хапають дрозда, який прокидається вже десь глибоко в Туровому горлі.