І в розпалі бою, за річкою під лісом, йому донесли, що стріла уразила Ольгу.
Він помчав до неї, та шлях заступали вороги. Доки добився, вона померла. Пес сторожив її тіло. Скіфський баранець лежав на спині, здерши ноги, з черева виганялося зелене стебло.
Він нахилився поцілувати її в губи. Тоді підвівся. І завив.
Знавіснілий, погнав назад до бою.
Мов буревій, що вибухнув над полем, гасав він так швидко, що татари його не бачили, та й утекли.
Тур повернувся, всіяний стрілами, і побачив тіло Ольги, розпластане на кам’яній плиті біля брами.
Він підніс дружину однією рукою і заплакав. І плакав три доби. Сльози його вимили в землі цілу річку. Люди назвали її Ольгою.
Колосмертне товариство
Надворі листопадова злива тарабанила по шиферному даху, розбризкуючи мідні струмені на бруківку. Наталка дивилася на спеленуту в колисці сиротинку і плакала.
Маля агукало, кричало, сердито махало рученятами або невинно всміхалося молям, мамам і кухаркам. Його не обходили стародавні й менш давні образи, якими переймалися велетні.
Наталка думала віддати дівчинку своїм батькам, у Ніжне, але спогад про черевики п’яного батька, що стирчали з-під столу, стлумив її порив.
— Ми — найсамотніші жінки в Роздоріжжі, — мовила вона.
Віднедавна їй дуже хотілося тих голландських шоколадок у формі черевичків, що їх кухарка Ядвіга надибала в крамничці біля церкви. (Факт: вони жили на талони. Факт: Ядвіга регулярно купувала дорогі шоколадки. Яким чином?) А голос усередині скрипів: Ще! Ще!
На що утримувати дитину? Відколи Наталка пішла з пекарні, вона ні дня не працювала. Місто залюднили зайди. Зенонових друзів як не було — кого вбили, кого депортували. А кілька ще живих переховувались.
Вона думала про шваґра Стефана, що був у них проїздом торік і привіз їм тістечка з віщуваннями. Такий дивак, із тим його моноклем і ціпком із руків’ям у формі дельфіна. І манери мав такі ж дивні, як одяг. Жести доповнював різними прибамбасами, мову — уривками незрозумілих для неї фраз (щораз, коли його знайомили з жінкою, він цокав закаблуками, кланявся і буркав щось на кшталт «Честімей!»). Здавалося, він прагне всім подобатись. Однак чутки про нього ходили жахливі: ніби він зрадник, добрий друг Левіна чи Леніна, чи як його там звати, того з бородою, але її чоловік не зважав на плітки: люди, казав, говорять бозна-що, а братові задосить і своїх турбот, йому не до політики.
Може, шваґро їй допоможе.
Вона знайшла його адресу в стосі листів на Зеноновому столі й попрохала сусідку написати йому замість неї.
За кілька тижнів листа дістало посольство і переслало мадам Попровській, у домі якої Стефан уже став напівпостійним гостем.
По смерті дружини князь Тур скликав віче.
У Небі сталася битва, пояснив він. Старі боги втратили владу. Хтось украв Перунів грім.
— Хто це зробив? — питали люди.
— Новий Бог.
— Звідки ти знаєш, Туре?
— А як ви гадаєте — чому ми так мучимось? Ми молимось, ми складаємо жертви, ріжемо вгодованих ягнят. І що? Татари й далі сунуть. А це тому, що ми молимося невдахам.
На доказ він попрохав коваля Стаха принести глиняну статуетку Перуна, верховного бога.
— Ось Перун-громовержець! — вигукнув Тур, розмахуючи фігуркою над головою.
Вітер продерся у хмару його бороди. Кудкудакнула курка. Мамалига, сільська віщунка, перднула. Всі видивилися на ідола, що завис над головою Тура.
Тур жбурнув статуетку, і та розбилася, як горня.
Всі завмерли.
Тур вирячив очі — налякався, що зайшов задалеко, а пес його підстрибнув, лизнувши в коліно з запеченою кров’ю. Тут з-поміж хмар виглянуло сонце. Знак, якого він чекав.
— Бачите?! — крикнув він. — Нічого! Нічого! Нема вже тих богів. Вони мертві.
Почувся боязкий голос:
— Хто ж тоді там угорі?
— Хтось новий! — проголосив Тур.
Люди чекали, але Тур замовк, раптом втративши дар мови, і лише кліпав на всіх очима.
По правді, він цього не знав. Але пригадав монголо-татарську примовку про християн. Усе, що ненавиділи ці мавпи на хортах, мало бути добрим. Тур розпитувався в усіх, у кого міг. Молодший брат Маркіян проплив сотню рік до Візантії, щоб на власні очі подивитися на те християнське діло. І розповів Турові про Чоловікобога (чи Богочоловіка? — розбіжність спантеличувала), який зійшов на землю, поборовся зі Смертю і переміг.
— І що тоді? — запитав Тур.
— Відітнув Смерті голову і настромив на спис, — прибрехав Маркіян. І тут же додав: — Але потім Богочоловік заповів не вбивати.