П. Адо пропонує розуміти філософський дискурс як породження життєвих потреб і настанов, на запити яких він покликаний відповісти. В такому розумінні сьогодні також немає нічого нового — після Маркса, Фройда і Ніцше будь-який дискурс прийнято розглядати також і як вираз позараціональних, а іноді й несвідомих інтенцій автора. Однак П’єрові Адо йдеться про взаємну відповідність дискурсу і життя, а не про підпорядкування чогось одного з них іншому, тобто про відповідність, у якій кожен з елементів філософування посяде властиве йому місце. На його думку дискурс народжується з потреби осмислення життєвої ситуації і пропонує натомість способи раціоналізації життя, приведення його у відповідність до тих цінностей, які філософ обирає на підставі раціонального осмислення життєвих запитів та схильностей. Ці осмислення, вибір, раціоналізація, завжди відбуваються в конкретній особистій та історичній ситуації і за допомогою різних способів аргументації, що робить можливою множинність як філософських дискурсів, так і філософських способів життя. Прикладом цьому може служити життя самого П. Адо: його звернення до античної філософії та вироблення філософської позиції також відбуваються під впливом екзистенційних запитів, життєвих схильностей та конкретних обставин історичного й особистого характеру. Його інтелектуальне і духовне становлення спонукалось цими чинниками, але жоден з них не був визначальним: в житті П. Адо траплялись і розчарування, і повороти, і неочікувані відкриття нового. Запитання, на які він намагається відповісти у презентованій книзі, формувалися упродовж усього його життя і доволі нетипової для французького філософа XX століття дослідницької кар’єри.
П. Адо народився у 1922 році в Парижі, у родині, котра на початку Першої світової евакуювалась з Реймсу. Одразу після його народження родина повернулась у Реймс, де П’єр прожив до 1945 року. Його дитяче, підліткове і юнацьке життя було сповнене контрастів, котрі розвинули у нього чутливість до всього незвичного, нетипового. Першим був контраст релігійного та світського способів життя, дуже гострий у тодішній Франції, де після закону 1905 року держава офіційно була світською і войовниче настроєною щодо релігії, однак зберігались сильні католицькі традиції. Цей контраст був особливо відчутний для П’єра, оскільки родина його матері походила з Лотарінгії — регіону, який разом з Ельзасом був знову повернутий Франції після Першої світової війни, і де Католицька Церква не лише зберігала міцні позиції в житті громад, особливо у сільській місцевості, а й напротивагу решті Франції посідала офіційне становище. Шкільні канікули, які П’єр проводив у Лотарінгії, запам’ятались йому поміж іншого диктатом місцевого духовенства та відчуттям іншості місцевого населення щодо решти французів. Ця іншість, визначена німецькою культурою і перебуванням у складі Німеччини упродовж 1871—1919 років, була особливо чутливою, бо новітня історія Франції позначена трьома кривавими війнами з Німеччиною (1870—71, 1914—18, 1939—45), які аж ніяк не сприяли любові до всього німецького. Досвід іншості і нерозуміння тих, хто відрізняється від загалу, став для П. Адо одним з поштовхів до філософської рефлексії.
Згадані контрасти мали продовження і всередині родини — мати була ревною католичкою, яка в усьому слідувала порадам духівника, тоді як батько — досить ерудована завдяки самоосвіті людина, був критично налаштований до її релігійності. Від батька П. Адо передались інтерес до вдумливого читання і живого спілкування, допитливість у найрізноманітніших сферах життя, матері він зобов’язаний своїм першим життєвим шляхом: маючи трьох синів вона вирішила, що всі троє стануть священиками, відтак дорога П’єра була визначена — після початкової освіти в католицькій школі у віці десяти років він вступив до молодшої семінарії Реймсу, а згодом, як і його брати, продовжив навчання у старшій семінарії. П. Адо перебував під опікою Церкви до 30 років і, забігаючи наперед, можна сказати, що своїм інтелектуальним та, значною мірою, духовним становленням, він завдячує двом інституціям — Католицькій Церкві та французькій системі вищої освіти і наукових досліджень. Інтелектуальним, оскільки саме у церковних навчальних закладах він отримав освіту, якої вистачило для того, щоб покинувши Церкву розпочати наукову кар’єру і присвятити решту життя науковим дослідженням у державних освітніх та дослідницьких закладах. Духовним, оскільки хоча П. Адо і поділяв у кінцевому підсумку ті засади, на яких ґрунтується призначення і послання цих двох інституцій, критичне ставлення до їх досвіду і порядків було потужним чинником вироблення його філософської позиції.