Становлення П. Адо як філософа розпочинається в підлітковому віці, цьому сприяють його внутрішні переживання та навчання в семінарії, яке приносило як позитивні, так і негативні інтелектуальні та духовні здобутки. Зокрема своїм першим знайомством з античною культурою він зобов’язаний традиціям семінарського навчання, завдяки яким серед викладачів семінарії були «справжні гуманісти, що прищепили любов до Античності»[872]. Окрім того, в семінарії зберігались порядки, закладені постридентською Церквою у XVII столітті, відтак П. Адо ще в підлітковому віці познайомився з духовними вправами, медитаціями, духовним наставництвом. З іншого боку, ці порядки сприймались як архаїчні навіть в семінарських стінах, і багато в чому не відповідали ні свідовідчуванню людини XX століття, ні реальному інтелектуальному та духовному рівню священиків-викладачів семінарії. Пізніше П. Адо сформулює основні пункти своєї незгоди з Католицькою Церквою (точніше з інституційним функціонуванням та типом релігійності, характерним для неї у першій половині — середині XX століття, до Другого Ватиканського собору), які, зрештою, спонукали його покинути Церкву. Перший з них — нехтування містичним чи надприродним досвідом, другий — нехтування повсякденним життям та його природною етикою.
Перший пункт був предметом нереалізованого інтересу та внутрішнього переживання юного П. Адо. Його дуже рано почала приваблювати містика, зокрема християнська містика, про яку Церква зберігала пам’ять, але (щонайменше та Церква, з якою він був знайомий) була не схильна практикувати. Його інтерес до містики, зокрема до св. Івана від Хреста (вірші якого П. Адо перечитуватиме і цитуватиме все життя), Терези Авільської та Терези з Лізьє, не підтримали його семінарські наставники, хоча св. Іван від Хреста у 1926 році був проголошений учителем Церкви. Цей інтерес підживлювався досвідом екзистенційного переживання, яке П. Адо слідом за Роменом Роланом назве «океанічним відчуттям». Свої перші переживання подібного роду він згодом опише так: «обидва рази мене охопила тривога, яка наповнювала мене одночасно жахом та насолодою, провокувала відчуття присутності світу чи Всього, і присутності мене у цьому світі… Я переживав відчуття сторонності, здивування, дивовижності буття тут. Водночас, у мене було відчуття зануреності у світ, того, що я є частиною світу, який простягається від найменшої травинки аж до зірок»[873]. За твердженням П. Адо він «є філософом з цього моменту, якщо вважати філософією цю свідомість існування, буття-у-світі…. З цього часу я дуже сильно відчував радикальну опозицію між повсякденним життям, яке переживається напівсвідомо, у якому завдяки автоматизмові та звичкам ми не усвідомлюємо наше існування, отже між повсякденним життям та винятковими моментами, коли ми інтенсивно живемо і маємо свідомість свого буття у світі»[874]. Він переживатиме це «океанічне відчуття» ще не раз, хоча, як зізнається у 79 років, за все своє життя так і «не пережив жодного містичного досвіду» у власному сенсі слова[875].
Пізніше, коли П. Адо познайомиться з працями Мартіна Гайдеґера, він переформулює цю опозицію у термінах «автентичного» буття та світу «man», безособового, однак застерігатиме: «опозиція повсякденного та автентичного не означає, що потрібно постійно жити в автентичному. Людина нормально і, можна сказати, з необхідністю живе в повсякденні, але іноді існування може відкритись їй зовсім з іншої перспективи, і це вже багато»[876]. Відкриття такої перспективи в підлітковому віці стимулювало інтерес П. Адо до філософії, тим більше що у Франції, ще до настання доби екзистенціалізму і популярності серед філософів М. Гайдеґера, була філософія, відкрита згаданому досвідові. Після енцикліки «Aeterni patris» офіційною філософією Католицької Церкви був неотомізм, однак оскільки для отримання загальнодержавних освітніх ступенів семінаристам потрібно було складати однакові для всіх французьких навчальних закладів іспити, в семінарії знайомились із загальним курсом філософії. Після виходу праці «Два джерела моралі та релігії» (1932) в духовних навчальних закладах дуже шанували її автора, Анрі Берґсона — чи не єдиного великого оригінального французького філософа першої половини XX століття. Його філософія справила враження на П. Адо, оскільки була «зосереджена на досвідові вибуху існування»[877], тоді як філософська освіта в семінарії, та й уся інтелектуальна діяльність в ній, на тлі запитів майбутнього філософа здавались доволі рутинною — їй відверто бракувало відкритості іншим інтелектуальним та духовним практикам і, ще більше, — відкритості своєму часові. Пізніше П. Адо не шкодуватиме, що він «почав з томізму: це була щонайменше філософія, що намагалась говорити «формально», а мене завжди дратувала розмитість концептів модерної філософії»[878], з іншого боку семінарські заняття з біблійної екзегетики так і не стали для нього справжньою школою роботи з текстами — семінарські викладачі твердо тримались традиційної лінії і не наважувалися звертатись до тих способів прочитання Біблії, які давно вже нікого не шокували у протестантському світі.
872
Деталі своєї духовної та інтелектуальної біографії П. Адо повідомляє у розмовах з Жанні Карльє та Арнольдом Девідсоном, які вийшли окремою книгою під назвою «Філософія як спосіб життя»: Hadot P. La Philosophie comme manière de vivre / Entretiens avec Jeannie Carlier et Arnold I. Davidson. — Paris: Albin Michel, 2001. — P. 22.