У такій атмосфері перед П. Адо постав вибір, який він чи не вперше у своєму житті повинен був зробити свідомо і який, як виявилося пізніше, мав не лише інтелектуальне, а й життєве значення: вибір теми дипломної роботи. Він довго вагався між роботою про Рільке та Гайдеґера під керівництвом Жана Валя і роботою про Марія Вікторіна під керівництвом Поля Анрі — бельгійського єзуїта, що викладав теологію у Католицькому інституті і був перекладачем та коментатором «Еннеад» Плотина. Обидві теми відповідали екзистенційним запитам і тогочасному уявленню про філософію П. Адо: у першій його цікавила поезія та метафізика, відкриті досвідові автентичного буття, в другій — містика, оскільки П. Анрі вважав, що у текстах Марія Вікторіна можна віднайти фрагменти утрачених текстів Плотина. Важко сказати, як склалось би життя П. Адо, якби він вибрав першу тему, тоді як життєве значення вибору другої проявилось досить швидко: у 1949 році, після здобуття диплому про вищу освіту, вона відкрила перед ним двері CNRS[882]. Цей рік є поворотним для П. Адо у багатьох відношеннях: це не лише початок наукової роботи, зокрема над докторською дисертацією, це також і момент зародження свідомого критичного ставлення до Церкви. У 1949 році П. Адо поселяється в плебанії церкви св. Северина поруч із Сорбонною, де чи не вперше у своєму свідомому житті стикається з реаліями парафіяльного життя, і діяльність духовенства, яка не завжди відповідала євангельському духові, починає викликати його критичну реакцію. До згаданих двох пунктів незгоди з практикою Церкви в цей період додається і третій, інтелектуального характеру, бо не менш критичну реакцію П. Адо викликала папська енцикліка «Humani generis» 1950 року, яка за його словами засудила все, що приваблювало його в Церкві, а також офіційно затвердила те, що йому раніше довелось вимушено прийняти, складаючи «антимодерністську» присягу перед висвяченням на священика. Сюди додались також і почуття до жінки, яка незабаром стала його першою дружиною. В результаті П. Адо пориває з Церквою і у 30 років починає самостійне життя.
Полишивши Церкву, П. Адо опинився в чужому для нього світі; з минулим його пов’язувала лише дослідницька робота, однак світ вищої освіти та наукових досліджень виявився досить негостинним і не менш недосконалим, аніж світ духовенства. До цього моменту П. Адо навчався та викладав у церковних навчальних закладах, і Церква забезпечувала його навчання включно зі здобуттям вищої освіти в Сорбонні, чого ніяк не могли б робити незаможні батьки; вона також фінансувала його наукову роботу, позбавляючи життєвих турбот і даючи змогу зосереджуватись на інтелектуальних та духовних пошуках (за умови виконання певних церковних обов’язків, звичайно). Натомість життя світського дослідника виявилося сповненим турбот, і не лише матеріальних. Виявилося, що людина з такою освітою як П. Адо не має жодних шансів зробити повноцінну університетську кар’єру (кадри викладачів філософії у ліцеях та університетах добирались переважно з випускників престижних навчальних закладів, які пройшли аґреґацію), його освіти було достатньо лише для того, щоб займатись таким малопрестижним у французькому філософському середовищі предметом як тексти латинської патристики. І навіть така робота не була гарантованою: ставши після розриву з Церквою штатним співробітником CNRS, П. Адо працював на умовах однорічного контракту, який потрібно було щоразу поновлювати, і щоб зовсім не залишитись без шматка хліба, йому довелось навіть отримати диплом бібліотекаря. Забігаючи наперед можна сказати, що незважаючи на все це, академічна кар’єра П. Адо склалась напрочуд вдало, однак праця в системі вищої освіти та науки також викликала його критичну реакцію. Виявилося, що наукові дослідження і викладання філософії підпорядковані не зовсім, а іноді й зовсім не тим мотивам, які дотепер спрямовували філософські пошуки П. Адо. Чи не більшою мірою вони визначаються інституційними та корпоративними правилами, соціальними запитами і, навіть, інтелектуальною модою, з усіма наслідками, які звідси випливають. Якщо раніше П. Адо зауважив, що семінарія готувала його скоріше до ролі священика в якійсь буржуазній, а не сільській чи робітничій парафії, то тепер він помітив, що добрі буржуазні порядки існують і в академічному світі: тут важливо закінчити престижний навчальний заклад, обрати авторитетного керівника і модну тему дослідження, вміти підтримувати стосунки з впливовими колегами та видавцями тощо. І все це позначається не лише на моралі викладачів та науковців, а й на уявленні про професію та покликання філософа.
882
«Національного Центу наукових досліджень», аналогу системи дослідницьких закладів Академії наук в СРСР та пострадянських країнах.