Але він також гідний син Пороса, цей закоханий Ерос, «сильний, вправний ловець»:
удатний сплітати підступи; прагне мудрости і всіляко примудряється, щоб до неї наблизитись. Усе життя його приваблює філософія, небачений крутій, ворожбит і софіст[113].
Однак, цей опис стосується і Сократа, який також є закоханим босоногим ловцем[114]. Наприкінці діалогу Алківіад опише його участь у військовій експедиції до Потідеї: у зимову холоднечу він ішов босоніж, покритий грубим плащем, який його погано зігрівав. На початку діалогу ми дізнаємося, що для того, аби прийти на бенкет, Сократ, всупереч звичці, вмився та взув сандалії. Босоногий Сократ у старому плащі був улюбленою темою комічних поетів[115]. Тому Сократ, якого описує комік Аристофан у своїх «Хмарах», є гідним сином Пороса: «зухвалий нахаба, пустий дурноляп, мерзенний вигадник, безстидний брехун, велемовний базікало, хитрий крутій, лис лукавий»[116]. У своїй похвалі Сократу Алківіад натякає на його безцеремонність, а ще до нього, на початку діалогу, те саме говорить Аґатон[117]. Для Алківіада Сократ також є справжнім чарівником[118], який зачаровує душі своїми словами. Щодо сили Ероса, то ми віднаходимо її в портреті озброєного Сократа, змальованому Алківіадом: філософ опирається холоду, голоду, страхові, здатен однаково добре переносити вплив як вина, так і нужди[119].
Однак, цей портрет Ероса-Сократа є водночас портретом філософа: син Пороса та Пенії Ерос — бідний та нужденний, але здатний, завдяки своїй вправності, компенсувати власну бідність, скруту та нестачу. Для Діотими Ерос є, таким чином, філософом, оскільки він перебуває на півдорозі між sophia та незнанням. Платон[120] не визначає тут те, що він розуміє під мудрістю. Він лише дає збагнути, що йдеться про недосяжний стан, оскільки, власне кажучи, лише боги є мудрими у своїх очах[121]. Можна прийняти, що мудрість є досконалістю знання, яка ототожнюється з чеснотою. Але, як ми вже говорили і будемо повторювати[122], у грецькій традиції знання, чи sophia, є не стільки суто теорійним знанням, скільки вмінням щось робити, мистецтвом жити, і ми віднайдемо сліди такого розуміння не в теорійному знанні філософа Сократа, а у його способі життя, про який Платон розповідає у «Бенкеті».
Діотима говорить, що є дві категорії істот, які не філософують: боги та мудреці, оскільки вони вже є мудрими, і невігласи, оскільки вважають себе мудрецями:
Богів не приваблює філософія, в них немає прагнення стати розумними — вони є такими. Подібно й серед людей — якщо хтось розумний, філософія йому непотрібна. А втім, нерозумних теж не приваблює філософія, бо в них відсутнє саме бажання набратися розуму. В тому, власне, і найбільша вада невігластва, що чоловік, який не може похвалитися ні вродою чи доброзвичайністю, ані розумом, видається собі бездоганним, хоч насправді таким не є. Якщо ж хтось не відчуває нужди, то в нього немає й прагнення здобути те, чого, на його думку, він не потребує[123].
Але Сократ запитує ще раз: «Хто ж тоді, Діотимо, любить мудрість, якщо ні мудреці, ні невігласи мудрості не шукають?». Діотима відповідає:
Мудрість вабить тих, хто посередині. І поміж такими ось Ерос. Бо мудрість — одне з найпрекрасніших благ, тоді як Ерос — прагнення до прекрасного, так що Ерос — неминуче філософ, тобто любомудр, і як філософові йому належить місце між мудрецем і невігласом. Причина ж того — його походження. Він — син батька, що мудрий та невичерпно багатий, і матері — немудрої й бідної[124].
Тут ми ще раз розпізнаємо в описі Ероса не просто філософа, а Сократа: подібно до невігласів він, вочевидь, нічого не знає, але, на відміну від останніх, — усвідомлює своє незнання. Сократ жадає знати навіть якщо, як ми бачили[125], його уявлення про знання було докорінно відмінним від традиційних уявлень. Таким чином, Сократ, або ж філософ, є Еросом: позбавлений мудрості, краси, добра, він жадає і любить мудрість, красу, добро. Це означає, що він є не пасивним і ностальгічним жаданням, а непереборним Жаданням, гідним того «сильного вправного ловця», яким є Ерос.
Немає нічого простішого та, вочевидь, нічого природнішого, аніж ця середня позиція філософа. Він перебуває на півшляху між знанням та незнанням. Можна вважати, що йому досить практикувати свою діяльність філософа для того, щоб остаточно подолати незнання та досягти мудрості. Але все набагато складніше.
114
Платон, Бенкет, 174 а; 203 c—d; 220 b. Див.: Jankélévitch V. L’Ironie. — Paris, 1964. — P. 122—125.