Насправді, в основі цього протиставлення мудреців, філософів та невігласів можна розпізнати логічну схему поділу концептів, яка є дуже строгою і унеможливлює настільки оптимістичне бачення. Діотима, власне, протиставила мудреців та немудреців — це означає, що вона встановила опозицію суперечності, яка не допускає жодного середнього стану: можна бути мудрецем або не бути ним, але не можна залишатися посередині. З цього погляду, не можна сказати, що філософія є чимось середнім між мудрістю та не-мудрістю, оскільки якщо хтось не є «мудрим», то він з необхідністю і категорично є «немудрим». А отже, приречений ніколи не досягти мудрості. Втім, серед немудрих Діотима вводить поділ: є ті, хто не усвідомлює свою не-мудрість (це, власне кажучи, невігласи), і ті, хто усвідомлює власну не-мудрість (філософи). У цьому випадку можна вважати, що в категорії немудрих невігласи, несвідомі своєї не-мудрості, є протилежністю мудрих, і з такого погляду, відповідно до цієї опозиції протилежності, філософи є середнім станом між мудрецями та невігласами, оскільки вони є не-мудрецями, свідомими своєї не-мудрості: вони не є, таким чином, ні мудрецями, ні невігласами. Цей поділ паралельний іншому поділові, що був дуже поширеним у школі Платона: розрізненню між тим, «що є добрим» і «що не є добрим». Між цими двома елементами немає середнього елемента, оскільки йдеться про опозицію суперечності. Але, в тому, що не є добрим, можна розрізняти між тим, що не є ні добрим, ні поганим, і тим, що є поганим. Цього разу опозиція протилежності встановлюється між добрим та поганим, і тут ми матимемо середній елемент між цими двома поняттями, а саме «те, що не є ні добрим, ні поганим»[126]. Ці логічні схеми мали дуже велике значення у школі Платона[127]. Вони насправді слугували розрізненню тих речей, які не знають більшого чи меншого ступеня, і тих речей, які мають різні ступені інтенсивності. Мудрець або те, що є благом[128], є абсолютними. Вони не передбачають варіацій: не можна бути більш чи менш мудрим, більш чи менш добрим. Але те, що перебуває посередині — «ні добре, ні погане», або «філософ», — має різні ступені: філософ ніколи не досягає мудрості, але він може прямувати до неї. Філософія, таким чином, згідно з «Бенкетом», є не мудрістю, а способом життя та дискурсом, визначеними ідеєю мудрості.
Відтак, починаючи з «Бенкету», етимологія слова philosophia — «любов, жадання мудрості» стає програмою філософії. Можна сказати, що завдяки Сократові як персонажу «Бенкету» філософія остаточно набуде в історії одночасно іронічної та трагічної тональності. Іронічної, оскільки справжній філософ завжди буде тим, хто знає, що він нічого не знає, хто знає, що він не є мудрим і, таким чином, не є ні мудрим, ні немудрим; хто не має свого місця ні у світі нерозумних, ані у світі мудреців; хто не належить повністю ані до світу людей, ані богів, а отже, тим, хто не піддається класифікації, подібно Еросу чи Сократу. А також трагічної, оскільки цю дивну істоту тортурує та розриває жадання досягнути тієї мудрості, яка від неї вислизає та яку вона любить. Подібно до Кіркеґарда[129], котрий прагнучи бути справжнім християнином знав, що таким є один лише Христос, філософ знає, що не може досягнути свого взірця і ніколи не буде повністю тим, чого він жадає. Платон встановлює, таким чином, нездоланну дистанцію між філософією та мудрістю. Тому філософія визначається тим, чого вона позбавлена, тобто недосяжною для неї нормою, яка від неї вислизає і яку вона, водночас, певним чином містить у собі, відповідно до відомої формули Паскаля, цілком платонівської: «ти не шукав би Мене, якби вже не знайшов Мене»[130]. Плотин скаже: «Цілком позбавлене добра ніколи не шукатиме добра»[131]. Ось чому Сократ у «Бенкеті» постає водночас як той, хто наполягає, що зовсім позбавлений мудрості, і як той, чиїм способом життя захоплюються. Бо філософ є не просто середньою ланкою, він є посередником, як Ерос. Він відкриває людям дещо зі світу богів, світу мудрості. Подібно до статуй силенів[132], які ззовні здавалися гротескними та смішними, але коли їх відкривали, можна було побачити статуї богів. Саме тому Сократ своїм життям та промовами, що мали надзвичайний магічний уплив на співрозмовника, зобов’язує Алківіада стати предметом запитування та визнати, що його життя не заслуговує бути прожитим, якщо він поводитиметься так, як нині. Разом з Л. Робеном[133] зазначимо, мимохідь, що сам «Бенкет» як літературний твір, написаний Платоном, нагадує Сократа, оскільки також є чимось на кшталт статуї силена, приховуючи за іронією та гумором найглибші концепції.
127
Krämer H.-J. Platonismus und hellenistische Philosophie. — Berlin, 1971. — S. 174—175; 229—230.
128
С. 63 — традиція вживання в богословських і філософських текстах слова цсл. походження «благо», а не слова укр. походження «добро» встановилася внаслідок диглосії — співіснування церковнослов’янської та української мов у різних регістрах, передусім релігійному/піднесеному і світському/повсякденному. В укр. перекладі книги П. Адо слово «благо» використовується лише для позначення найвищого ступеня добра. —