І йдеться не лише про те, що фігура Ероса знецінюється та демістифікується у «Бенкеті», переходячи з розряду богів у розряд даймонів, а й про постать філософа, котрий більше не є людиною, яка отримує від софістів готове знання: він є тим, хто усвідомлює як брак знання, так і жадання, що живе в ньому і спрямовує його до краси та добра.
Відтак філософ, який усвідомлює себе самого у «Бенкеті», постає (і прикладом цьому є Сократ, про що вже йшлося вище[134]) як той, хто не перебуває повністю ані у світі, ані поза світом. Алківіад переконався під час походу в Потідею, що Сократ мав здатність залишатися щасливим за будь-яких обставин: у військовому поході міг користатися достатком, коли такий був, перевершувати своїх товаришів у мистецтві пити не п’яніючи, коли доводилось терпіти негаразди — мужньо зносити голод та спрагу, якщо нічого їсти, почуватися так само зручно, як і тоді, коли всього вдосталь, легко витримувати холод, нічого не боятися, демонструвати непересічну сміливість в бою. Він байдужий до всіх речей, які спокушають людей — краси, багатства чи будь-якої переваги, — вони здаються йому позбавленими цінності. Водночас, це людина, яка може повністю розчинитися в розмірковуванні, відмежовуючись від усього, що її оточує. Під час походу в Потідею його товариші по зброї бачили, як Сократ роздумував, стоячи нерухомо, упродовж цілого дня. Саме це з ним трапляється на початку діалогу, що пояснює його запізнення на бенкет. Можливо, Платон хоче таким чином дати зрозуміти, що мантинейська жриця посвятила Сократа в містерії кохання, і він навчився бачити справжню красу; адже той, хто отримує таке бачення, за словами мантинейської жриці, житиме лише гідним життям, яке варте бути прожитим, і досягне у своєму способі життя досконалості (aretê), справжньої чесноти[135]. Філософія постає у цьому випадку (і ми до цього ще будемо повертатися[136]) як досвід любові. Бо Сократ виявляється тим, хто якщо і не є богом, оскільки виглядає на позір звичайною людиною, то щонайменше вищий за людей: він все-таки є daimôn’ом, сумішшю божественності та людськості; але ця суміш незрозуміла сама по собі, вона неминуче пов’язана з майже ексцентричною дивовижністю, із внутрішнім дисонансом.
Така дефініція філософа у «Бенкеті» матиме фундаментальне значення для усієї історії філософії. Для стоїків, наприклад, так само, як і для Платона, філософ по своїй суті відрізняється від мудреця, і з погляду цієї опозиції суперечності філософ не відрізняється від пересічного смертного. Для потопельника не має значення, скажуть стоїки, скільки над ним води — один лікоть чи п’ятсот, він все рівно втопився[137]. У певному сенсі існує істотна різниця між мудрецем та немудрецем в тому, що лише немудрий може мати ступінь невігластва, тоді як мудрець відповідає абсолютній досконалості, що не передбачає ступеня. Але той факт, що філософ є немудрецем не означає, що немає різниці між філософом та іншими людьми. Філософ свідомий свого стану немудрості, він жадає мудрості та намагається її здобути. За вченням стоїків, мудрість — це своєрідний трансцендентний стан, якого можна досягнути лише шляхом раптового та неочікуваного перетворення. Втім, мудреців не існує, або такі випадки дуже рідкісні. Відтак філософ може розвиватися, але завжди всередині немудрості. Він тягнеться до мудрості, але в асимптотичний спосіб, ніколи не маючи змоги її досягнути.
Інші філософські школи не матимуть настільки чіткого вчення про відмінність філософії та мудрості, однак назагал мудрість поставатиме як ідеал, що веде і притягує філософа, а філософія головним чином буде розглядатись як вправляння в мудрості, а отже як практика певного способу життя. Ця ідея буде ще жива у Канта[138], і вона імпліцитна усім філософам, які визначають філософію етимологічно як любов до мудрості. Найменше філософи зберегли від Сократової постаті з «Бенкета» його іронію та гумор, що перегукуються з образом Сократа, котрий танцює в «Бенкеті» Ксенофонта[139]. Вони традиційно позбавляють себе того, в чому найбільше мають потребу. Ніцше це все-таки відчув:
Перевагою Сократа над фундатором християнства є його веселість серйозної людини та його мудрість, сповнена хитруватої жартівливості, котра забезпечує найкращий стан душі людини[140].
140
Nietzsche F. Menschliches, Allzumenschliches, Zweiter Band, Zweite Abteilung: Der Wanderer und sein Schatten, §86.