Початковий намір Платона є політичним: він вірить у можливість змінити політичне життя шляхом філософського виховання людей, які є впливовими у громаді. Заслуговує на увагу автобіографічне свідчення, залишене Платоном у його Листі VII. Він розповідає, що в молодості хотів, як і інші молоді люди, займатися справами громади, і що після смерті Сократа та завдяки своєму дослідженню законів і звичаїв він усвідомив, наскільки важко правильно адмініструвати справи громади, і дійшов, зрештою, до визнання, що всі громади, які існують за його доби, абсолютно усі мають поганий політичний режим. Ось чому, говорить Платон, «я неминуче дійшов до того, щоб хвалити справжню філософію і проголошувати, що лише в її світлі можна зрозуміти, що є справедливістю у громадському та приватному житті». Однак, йдеться не просто про порожнє розмірковування. «Завдання філософа» для Платона полягає у тому, щоб діяти. Він намагається відігравати політичну роль у Сіракузах, щоб не виглядати у власних очах як «той, хто красиво говорить», але не здатний діяти[155]. Багато учнів Академії, справді, відігравали політичну роль в різних містах — як радники правителів, законодавці чи противники тиранії[156]. Софісти претендували на те, що готують молодих людей до політичного життя. Платон хоче робити це, пропонуючи молодим людям набагато вище знання, ніж їм могли дати софісти: знання, з одного боку, засноване на строгому раціональному методові, а з іншого — невіддільне, відповідно до Сократової концепції, від любові до добра та внутрішньої трансформації людини. Він не хоче просто готувати вправних державних діячів — він прагне формувати людей. Щоб реалізувати свій політичний намір, Платон повинен, таким чином, почати дуже здалека, а саме: створити інтелектуальну і духовну спільноту, яка матиме завданням формувати нових людей, приділяючи цьому стільки часу, скільки потрібно. Втім, у цьому починанні здалека політичні наміри ризикують виявитися забутими, а тому, можливо, зовсім не дивно почути від Платона, що філософів слід спонукати ставати царями[157]. Описуючи життя в Академії Платона, учень Аристотеля Дікеарх[158] наполягає на тому, що її члени жили як спільнота вільних та рівних людей, оскільки однаково надихалися доброчесністю та її спільним пошуком. Платон не вимагав гонорарів від своїх учнів вважаючи, що віддає належне рівним собі. Втім, згідно з принципами Платанової політики, йшлося про геометричну рівність[159], за якою кожному давалося відповідно до його заслуг та потреб. Відтак ми бачимо: маючи переконання, що людина може жити як людина лише в досконалій громаді, Платон, в очікуванні реалізації такої, хотів дати змогу учням жити в умовах ідеальної громади, а також щоб вони, не маючи можливості урядувати громаду, могли урядувати своє власне Я, відповідно до правил такої ідеальної громади[160]. Саме це намагатимуться зробити також більшість пізніших філософських шкіл[161].
Очікуючи можливості віддатися політичній діяльності, члени школи присвячували себе відстороненому життю, сповненому студій та духовної практики. Як і софісти, однак з інших причин, Платон створив відносно відокремлене від громади виховне середовище. У той же час Сократ мав іншу концепцію виховання. На відміну від софістів, він вважав, що виховання повинно відбуватися не у штучному середовищі, а згідно з давньою традицією — у вирі життя громади. Однак, для педагогіки Сократа характерним є те, що головне значення в ній приділяється живому контактові з людьми, і цього разу Платон поділяє його переконання. Ми віднаходимо у Платона Сократову концепцію виховання шляхом живого контакту та любові, проте, як зауважив Дж. П. Лінч[162], Платон реалізовував цю концепцію в межах своєї школи. Виховання відбувається в надрах спільноти, групи, кола друзів, де панує атмосфера чистої любові.
Ми мало знаємо про інституційне функціонування Академії[163]. Було б хибним, як це часто роблять і ми до цього ще повертатимемося, уявляти собі Академію, а також інші філософські школи Афін як релігійні асоціації, тіасоси Муз[164]. Їхнє заснування відбувалося відповідно до чинного в Афінах права на створення спілок[165]. Тут були, здається, дві категорії членів: з одного боку, найстарші, дослідники та викладачі, а з іншого — наймолодші, студенти. Здається, що участь у голосуванні останніх, наприклад, відіграла вирішальну роль в обранні Ксенократа, другого наступника Платона. Перший наступник, Спевсіпп, був обраний самим Платоном. В Античності вважали показовим той факт, що дві жінки, Аксіотея та Ластенія були ученицями Платона та Спевсіппа. Аксіотея[166], як розповідають, без сорому носила просту мантію філософів: це дає підстави припускати, що члени Академії, як і інші філософи доби, віддавали перевагу цьому костюму, який відрізняв їх від інших людей. Якщо відштовхуватися від пізніших традицій школи, то можна вважати, що, окрім дискусій, лекцій та наукових робіт, організація школи передбачала якісь спільні трапези[167].
156
Lynch J.P. Aristotle’s School… — P. 59, n. 32 (бібліографія); Isnardi Parente M. L’eredità di Platone nell’Academia antica. — Milan, 1989. — P. 63.
161
Див.: Frischer B. The Sculpted Word. Epicureanism and Philosophical Recruitment in Ancient Greece. — University of California Press, 1982. — P. 63.
164
С. 77 — тіасос — культове об’єднання, що імітувало почет бога, якому було присвячене, а відтак і об’єднання з метою служіння Музам. —