Філософ не є «мудрецем»: у нього немає мудрості (або ж він не є мудрістю), і він говорить, незважаючи на те, що його дискурс має лише одну мету — спростувати себе самого; це не перешкоджає йому говорити доти, доки його дискурс не досягне цієї мети, а також поза тими досконалими моментами, коли він її досягатиме[6].
Ми маємо тут ситуацію, аналогічну тій, що зустрічається у «Логіко-філософському трактаті» Вітґенштайна, де філософський дискурс самого «Трактату», зрештою, долає сам себе у мовчазній мудрості[7]. Після «Бенкету» Платона антична філософія так чи інакше приймає, що філософ не є мудрецем, але вона не вважає себе чистим дискурсом, який зупиниться в момент досягнення мудрості: вона є водночас і нероздільно дискурсом та способом життя, які прагнуть мудрості, ніколи її не досягаючи. Але правдою є також, що дискурс Платона, Аристотеля чи Плотина зупиняється на порозі певних досвідів, які є якщо не є мудрістю, то своєрідним її передчуттям.
Так само не потрібно протиставляти спосіб життя та дискурс так, ніби вони, у свою чергу, відповідають практиці та теорії. Дискурс може мати практичний аспект тією мірою, якою він намагається справити вплив на слухача чи читача. Щодо способу життя, він, звичайно, не може бути теорійним, однак може бути теоретичним[8], тобто споглядальним.
Для кращого розуміння хочу уточнити, що я вживаю слово «дискурс» у філософському розумінні «дискурсивної думки», вираженої в усній чи письмовій мовній діяльності, а не в поширеному в наші дні розумінні «способу говорити з певної позиції» (наприклад, «расистський дискурс»). Утім, я відмовляюся змішувати мовну діяльність та пізнавальну функцію. Я процитую з цього приводу кілька дуже повчальних рядків Жака Рюф’є:
Насправді можна досконало мислити і пізнавати поза мовною діяльністю і, з певного погляду, пізнавати краще. Думка розпізнає себе у здатності визначати розумну поведінку, у здатності розумової репрезентації та абстрагування. Тварина (здатна розрізняти трикутні форми чи певні комбінації об’єктів) мислить зовсім як маленька дитина, яка ще не говорить, чи як глухонімий, що не отримав освіти […] Клінічні дослідження доводять відсутність кореляції між розвитком мовної діяльності та розвитком розуміння: інтелектуально недорозвинена людина може добре говорити, афатик [9] — бути дуже розумним […] А творча здатність нормальної людини іноді так чи інакше пригнічується виражальною здатністю. Великі відкриття, здається, здійснюються незалежно від мовної діяльності, на основі схем (patterns), вироблених мозком [10] .
Я наполягаю на цьому, оскільки ми зустрічатимемо у цій книзі ситуації, в яких філософська діяльність продовжує здійснюватися, незважаючи на те, що дискурс не може виразити цю діяльність.
Тут не йдеться про протиставлення чи поділ, з одного боку, на філософію як спосіб життя, а з іншого — на філософію як на філософський дискурс, який, так би мовити, задавався би філософії ззовні. Навпаки, йдеться про демонстрацію того, що філософський дискурс є частиною способу життя. Однак, натомість потрібно визнати, що життєвий вибір філософа визначає його дискурс. Це означає, що не можна розглядати філософські дискурси як реальності, що існують у самих собі та для самих себе, та вивчати їхню структуру незалежно від філософа, який їх розвинув. Чи можна відокремити дискурс Сократа від життя та смерті Сократа?
На сторінках цієї книги часто зустрічатиметься поняття духовних вправ[11]. Я позначаю цим терміном практики, які можуть належати до фізичного (наприклад, режим харчування), дискурсивного (діалог та розмірковування), або ж інтуїтивного (споглядання) порядків. Ці практики завжди покликані здійснити зміну та перетворення того, хто до них вдається. Втім, дискурс учителя філософії може набувати форми духовної вправи тією мірою, якою цей дискурс постає у формі, що під її впливом учень — у якості слухача, читача чи співрозмовника, — може духовно прогресувати чи внутрішньо перетворюватися.
Наш виклад здійснюватиметься у три етапи. Перший полягатиме в окресленні історії перших використань слова philosophia та у досягненні розуміння сенсу філософського визначення цього слова у Платона, оскільки у «Бенкеті» він визначив philosophia як прагнення до мудрості. Згодом ми спробуємо віднайти характеристики різних філософій античності, які розглядатимуться під кутом огляду способу життя, що приведе нас, зрештою, до вивчення спільних рис, які їх об’єднують. І на третьому етапі ми намагатимемося встановити, з яких мотивів та якою мірою філософія, починаючи з середніх віків, мислилась як суто теорійна діяльність. Зрештою, ми дійдемо до запитання, чи можна повернутися до античного ідеалу філософії. Щоб аргументувати наші твердження, ми часто спиратимемося на тексти давніх філософів. На мою думку, це буде корисним для студентів, які не завжди мають легкий доступ до джерел.
7
Див. про це статтю Ґотфріда Ґабріеля «Логіка як література? Про значення літературної форми у Вітґенштайна»: Gabriel G. La logique comme littérature? De la signification de la forme littéraire chez Wittgenstein // Le Nouveau Commerce. — 1992. — N. 82–83. — P. 84.
8
С. 11 — П. Адо вживає слово «теоретичне» (théorétique) в його засадничому значенні того, що стосується «пізнання, що має метою знання заради знання, а не заради зовнішньої йому мети», а також «способу життя, що полягає у присвяті свого життя такому методові пізнання» (див. с. 99 і далі [В електронній версії — розділ
9
С. 12 — афатик — хворий, що страждає на розлад мовлення, яке до захворювання було у нього сформованим та розвинутим. —
11
Жан-П’єр Вернан також вживає цей термін у своїй книзі «Міф та думка у греків»: Vernant J.-Р. Mythe et pensée chez les Grecs. — T. I. — Paris, 1971. — P. 96.