Якщо виходити з цих двох прикладів, можна цілком легітимно запитати себе: чи у випадку корабела, так само як у випадку музиканта, слово sophia не означає, швидше, діяльності, практики, які підлягають певним міркам та правилам[44] і передбачають викладання та навчання, хоча, з іншого боку, вимагають також сприяння якогось бога, божественної благодаті, що відкриває ремісникові чи художникові секрети виробництва та допомагає їм у їхній праці?
У подібний спосіб sophiê вживається у Солона[45] в VII столітті до Різдва Христового з метою позначити поетичну діяльність, яка є продуктом водночас тривалого вправляння і натхнення Музами. Подібна сила поетичного слова, яка надихається Музами і надає сенсу подіям людського життя, найясніше постає у Гесіода на початку VII століття. Хоча він не використовує саме слово sophia, автор з великою силою виражає зміст поетичної мудрості. Його свідчення ще цікавіше тому, що Гесіод проводить паралель між sophia поета і sophia царя. Саме Музи надихають царя, який розуміє, як потрібно діяти. Музи проливають на язик та губи свого обранця солодку росу і солодкий мед:
Усі люди звертають свої очі на нього, коли він встановлює справедливість шляхом правильних вироків. Його точна мова може настільки швидко, наскільки це потрібно, заспокоїти найбільші суперечки.
Слова поета також змінюють серця:
Серце людини занурене у траур раптовими турботами, а її душа сохне від жалю? Нехай співак, що служить Музам, славить величні дії людей минулого часу чи благотворних богів, що населяють Олімп: вона швидко забуде свої неприємності; вона більше не згадує своїх жалів; присутність богинь одразу відвертає її від цього[46].
Тут ми вже бачимо засадниче для Античності уявлення про психагогічну[47] цінність дискурсу та фундаментальне значення володіння словом[48]. Словом, що діє у двох, на перший погляд, дуже різних регістрах: у регістрі юридичної та політичної дискусії (цар встановлює справедливість і заспокоює суперечки) та регістрі поетичного зачарування (поети своїми піснями пом’якшують серце людей). Мнемозина, матір Муз, є «забуттям злигоднів та перепочинком від турбот[49]». У цьому зачаруванні можна розпізнати обриси того, чим пізніше стануть філософські духовні вправи, незалежно від того, належатимуть вони до порядку дискурсу чи порядку споглядання. Оскільки Музи змушують забути нещастя не просто за допомогою краси, пісень та історій, які вони розповідають, вони також відкривають поетові й тому, хто його слухає, доступ до космічного бачення. «Вони радують дух могутній свого батька Зевса»[50], тому що співають йому та дають можливість бачити «те, що є, що буде, що було», і саме про це говорить у своїй «Теогонії» Гесіод. Епікурейська сентенція, яку приписують учневі Епікура — Метродорові, звучатиме так: «Пригадай собі, що народжений смертним і будучи обмеженим тривалістю життя, завдяки науці природи ти піднявся аж до безконечності простору і часу, а також побачив те, що є, що буде і що було»[51]. І ще до Епікура Платон сказав, що душа, якій властиво підноситись думкою і споглядати тотальність часу та буття, не вважатиме смерть тим, чого варто боятися[52].
Sophia, втім, може позначати також вправність у поведінці з іншими, що може доходити аж до хитрощів та маскування. Наприклад, у збірнику сентенцій, що регламентують основи аристократичного виховання, який на початку VI століття до Різдва Христового написав Феогнід, адресуючи його Кірну, знаходимо таку пораду:
Кожному зі своїх друзів, Кірне, показуй себе з іншої сторони, пристосовуючи себе до відчуттів кожного з них. Прив’яжись сьогодні до одного, а потім навчись при нагоді змінювати особу. Оскільки вправність (sophiê) є більшою навіть за найвищу досконалість (aretê) [53] .
44
Bollack J. Une histoire de sophiê (див. також Gladigow W. Sophia und Kosmos…) // Revue des études grecques. — 1968. — T. 81. — P. 551.
47
С. 28 — гр. слово
48
Romeyer-Dherbey G. Les Sophistes… — P. 45—49; Lain Entralgo P. The Therapy of the Word in Classical Antiquity. — New Haven, 1970 (див. F. Kudlien, Gnomon, 1973. — P. 410—412).
51
Див.: Epicure. Lettres, maximes, sentences / Traduit et commenté par J.-F. Ballaudé. — Paris, 1994. — 210. (сентенція 10).